Читати книгу - "Сини змієногої богині"

певні періоди, то знову спалахуючи, і викорінити його ще жодній владі не вдавалося. Тож від помсти й сьогодні часто вигибають цілі роди!

Приносили скіфи в жертву своєму кривавому богові війни Аресу людські жертви – полонених. Це було у всіх тодішніх народів і не вважалося аморальним. Та й моральні засади тоді були дещо іншими, принаймні не збігалися з нашими, теперішніми.

І нарешті, останнє: Русь приймала християнство – ще раз нагадаємо – не заради того, аби позбутися чужого лиха, що на той час уже кануло в безвість.

Як відомо, царські скіфи, які вважали себе «найкращими», «власне скіфами», решту племен Скіфії називали «підвладними», своїми «рабами». Але не в прямому значенні, просто племена ті мали щороку сплачувати «справжнім» скіфам данину. Відмова від плати – війна. З усіма наслідками, що звідси випливають: пограбування майна, полон, рабство. Бранців скіфи перетворювали на рабів – як і повсюдно в тодішньому світі (у наш час це – військові полонені). Більшу частину невільників переможці продавали в грецькі колонії на узбережжі Чорного моря і навіть у грецькі метрополії. Рабство, як свідчить історія, у них набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах: догляд за худобою, в домашньому господарстві та в особистому слугуванні. Рідко у якому скіфському кургані не знаходять рабів у могилах не лише знаті, а й середнього стану, їх клали (попередньо вбивши чи задушивши) у ногах покійника або за стінкою могили без речей, здебільшого у скорченому положенні… А втім, рабство у Скіфії було патріархальним, домашнім і не становило, як в інших, основи виробництва.

Хоча недобрими вони бували не лише до своїх рабів. У повідомленнях Кларха Солійського (ІV ст. до н. е.) є свідчення про зарозумілу деспотичність скіфів до інших народів, зокрема до фракійців: «Вдавшись до розкоші і притому досить сильно… вони дійшли до такого ступеня жорстокості й гордовитості, що в усіх людей, з якими вони вступали у відносини, почали відрізати кінчики носів… А жінки їх татуювали тіла жінок фракійців, які жили навкруг них на захід і північ… Над усіма вони панували так пиховито, що рабське служіння в них, ні для кого не безслізне, перенесло і в покоління вираз «від скіфів», яким воно було».

Але війна є війна, не тільки скіфи перемагали супротивників, захоплювали їх у полон і перетворювали на рабів, а й самі скіфи часом програвали битви, а, програвши, опинялися – якщо були живими – в полоні.

І самі ставали рабами.

І тоді вихід був один – викуп. Прадавній звичай багатьох народів. У скіфів паролем при викупі було іранське слово «зірін» – золото. Мірилом багатства у скіфів з давніх часів (і особливо після їхніх передньоазіатських походів) було золото, золоті прикраси, оздоблення зброї та збруї коней, золоті чаші й різне начиння. (Ось майновий ценз одного із знатних тубільців з Боспору: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отар овець. Але золото – на першому місці.)

У бідних не було золота, і вони не могли викупитися з неволі до кінця своїх днів. Можні та багаті викуплялися за торбу золота і поверталися додому…

Про що кричать глиняні таблички

А затіяв я мову-розмову не для того, аби з кимось полемізувати і тим більше захищати скіфів від звинувачень в людохватстві, ні… І ось чому. По-перше, скіфи таки були нещадимими (в крайньому разі, не відзначалися лагідністю та милосердям до ворогів чи рабів), тут, як кажуть, ні відняти, ні додати. (Втім, їхня жорстокість, це з нашої точки зору й моралі жорстокість, у їхньому розумінні це була молодецька звага.) А по-друге, вони не потребують захисту… Тим більше у ті часи – як і раніше чи пізніше – всі народи і племена були деспотичними, і гнобительство у них було нормою. Особливо на Сході, в Азії, де жорстокість просто не знала аніяких меж.

Хоча б у тій же Ассирії, стародавній рабовласницькій державі, що існувала на півночі Месопотамії і яку ходили воювати скіфи.

Збереглися барельєфи, на яких зображено, як іде підрахунок відрубаних голів. Текст від імені ассирійського царя Тиглатпаласара Першого гласить:

«Як буря, кинувсь я на ворогів. Я наповнив їхніми трупами гірські яри. Я відрізав їм голови. Я руйнував стіни їхніх міст. Я захоплював рабів, майно, нелічені скарби… Міста їхні я віддавав полум’ю, я їх руйнував, я обернув їх на купи руїн…» І таких текстів на глиняних табличках збереглося сотні й сотні.

Все це було тоді нормою. Правилами – даруйте за парадокс – хорошого тону, зразком, яким треба бути завойовником.

І – відрубані голови, голови, голови… Довговолосі, бородаті.

Писець акуратно й діловито підраховує і записує їх, щоб потім повідомити цареві хто з його підданих і скільки відрубав голів і, отже, скількох переміг ворогів. А тому такого треба нагородити. Все буденно, узвичаєно…

Ось на іншому барельєфі конають полоняники, рядами посаджені на гострі палі…

Ось ще на одному – барельєф, як відомо, кам’яний – вічний документ: ассирійський цар Саргон гостряком списа власноручно виколює полоняникам, які стоять перед ним на колінах, очі – теж звична тоді справа!

Ось ассирійці, поприв’язувавши за руки й ноги розпластаних на землі бранців, живцем здирають з них шкіру – спокійно-діловито… Буденна робота.