Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

вона промовила якимсь дивним голосом, і обличчя в неї стало на мить знову таке, як тоді, коли вона слухала, що гнатимуть на чужу сторону кріпаків.

– А цитьте лиш... – сказав млинар, прислухаючись і дивлячись через тин на місток.

– Це Григор та Петруня, – сказала сліпа, бо вона хоча не бачила очима, зате добре чула.

– Може, і вони. Однеси ж, дочко, оці гроші та приховай, коли так погодилися, – сказав млинар Досі, даючи їй шапку з грішми.

– Ви ж, тату, скажіть Григорові, щоб він, коли буде час, ішов на Страшну леваду. Та дивіться, скажіть так, щоб не почув, бува, отой пес Петруня, – попередила сліпа батька і пішла за Досею в хату. Млинар пішов за ворота, Самко до тину, а Марко, зрізавши гілку бузини, сів біля клуні і почав собі майструвати люльку.

Григор та Петруня

– Аванті! Ну! Кажу тобі – аванті! Веди перед, Петруню! – почувся веселий і разом привабний голос.

– Ні, я позаду йтиму. Я тебе знаю. Ти хочеш украсти пляшку та сховати! – почувся другий старечий та хрипливий голос.

На містку з’явилося двоє людей, вони щось несли в кошиках. Один не дуже високий на зріст, стрункий, а другий низенький і дуже товстий. Вони, перейшовши місток, прямували сюди до двору, до колодок біля воріт, де сидів млинар.

– Бонжур, пейзан! – промовив жартливо стрункий до млинаря, постановивши біля колодок кошика з пляшками.

За ним услід, сопучи важко, наче ковальський міх, підійшов і товстий і теж, постановивши кошика, сів на колодки, знесилений від утоми й ваги гладкого свого тіла.

Притаївшись під тином, Самко розглядав крізь щілину обох цих людей. Уподобався йому чогось відразу оцей стрункий, років тридцяти, а може, трохи більше, з поголеною бородою й вусами, довгастим обличчям – дуже рухливим і мінливим; на одну хвилину воно робилося то поважне й сумне, то наче скам’яніле на мить і знову було вже веселе й насмішкувате, а розумні сірі очі то згасали й наче темнішали, то одживали й блищали іскорцями жарту. Одежа на ньому, як на прислужниках у визначних панів: каптанець синюватого кольору з короткими полами спереду і довшими ззаду, облеписті штанці до колін, вібгані в довгі й тонкі панчохи, черевики на високих закаблуках з мідяними блискучими застібками, на шиї білий комірець, пов’язаний хусткою, метеликом зв’язаною, на голові м’який бриль, схожий на сковороду.

«Оце він, мабуть, і є отой Григор», – подумав Самко.

Другий, товстий, нагадував своїм видом сову і разом кабана, бо його великі й тупі очі обхоплювалися, наче дужками, густими й сірими бровами, а випнуті наперед губи врівні з чималим носом, довгі й жовті зуби, наче ікли, та велике воло під шиєю надавали йому свинячого вигляду. Простора одежа на ньому – широкий каптан та широченні штани, наче два мішки, випущені поверх чобіт, – робили його постать ще опукуватішою; на голові він мав бриля, мабуть, старого панського, як і вся одежа на ньому. І це вказувало, що Петруня користувався неабиякою ласкою колишнього старого пана, бо вважалося за велику пошану, коли прислужник доношував одежу з панських плечей.

Коли Григор привітався жартливо до млинаря, той посміхнувся лагідно і промовив:

– Мели, мели. Навчився по-собачому.

– І я ж кажу, така брехачка з нього, – прохрипів Петруня. – Оце він побув по чужих землях з паном, то й спантеличився ще дужче, ніж раніш. Таке верзе, що й слухати марудно. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – закашлявся він, вилаявся і почав терти рукою горлянку. Це така була, мабуть, хвороба в Петруні, що іноді під час балачки щось йому схоплювало горлянку, особливо, коли він чого сердився. А побалакати любив дуже, аби хто слухав.

– А кажи-бо, як воно там по чужих землях? Які воно там люди? – запитав Григора млинар.

– О, там багато дивного, – почав поважно Григор. – Там тобі ранком день починається, а ніч з вечора. Люди там мають по дві ноги й по дві руки. Окрім людей, там є й пани. Людям там дуже легко, а панам дуже тяжко. А до того ще там плохі пани, не б’ють і не катують людей.

– Ось чуєш-бо, що він плеще? – звернувся Петруня до млинаря. – Він оце навдогад буряків. Я його добре знаю. Йому таке, що якби й зовсім без панів. Послухати отакого, то й пропасти. Ох, і невдячні ж люди! – зітхнув Петруня.

– Та не всі такі. Є такі, що пам’ятають Бога й шанують пана, – почав він знову, трохи помовчавши. – Отої колись і я розгнівив свого старого пана. Він запитав мене: «Який сьогодні день?» А я сказав замість «п’ятниці» «субота». Забув якось. Так пан, земля йому пером, як затопив мене в пику, по щелепах: дужий був, то й вибив мені враз чотири зуби. Я й виплюнув оті зуби долі. Дивлюся ж... аж мій пан... ох, Господи... схопив сулію з медом і своєю власною рукою налив у кубка меду... підніс мені, нікчемному рабові, та промовив: «Пополощи, мій вірний раб Петруню»... Таких слів янгольських я зроду-віку не чув... – промовив чуло Петруня, втираючи сльози на очах.

Григор посміхнувся набік і враз повернув своє обличчя на жалісне та скорботне, вдаючи з себе зворушеного.

– Мовчи... мовчи, Петруню, дивись, ще й я заплачу гірко. Заплачу й пожалкую, чому пан не вибив тоді