Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

комісарів. Праворуч гримнув залп, потім ще один. Чорний Ворон перейшов у наступ. Рудь зібрав своїх людей і холодноярців у кулак й пришпорив коня, заходячи через невеликий ярок ліворуч. Софрон Рябенький, Іван Думанський, Мовчан йшли поряд. По ходу загін Рудя збирав розпорошених бійців Блакитного.

— Куди?! Назад!! Той не козак, хто боїться собак! — кричав Софрон Рябенький, луплячи втікачів держалном списа. Козаки Рудя розтягнулися в цеп, завертаючи блакитнівців. За кілька хвилин зібрали ще майже сімдесят шабель, повели їх з ярка в балку і зненацька вдарили в тил червоним. Комісари розгубилися. Їхня лава збилася в купу й частково розвернулася проти Рудя. Чорний Ворон скажено атакував червоних по фронту. Йшла запекла рубка.

З поля з’явилися густі лави червоних. Відділ Чорного Ворона почав повільно відходити до узлісся. Розстрільні червоноармійців вийшли й з боку Сентового. Кіннота комісарів обходила з флангу. Півсотня Рудя потрапила під кулеметний вогонь, змішалась, червоні відтісняли її від холодноярців. Максим спробував повести козаків за собою, поруч опинились його надійні брати — Думанський, Тиміш, Софрон, Настач. Мовчана Рудь вже давно не бачив — десь впав, скошений кулею. Більшість же зібраних блакитнівців крутились на конях дзигою. Їхній бойовий дух був надламаний.

Нові хвилі кіннота затопили узлісся, й Рудя зовсім відтіснили від гайдамаків. Червоні підтягнули артилерію й били снарядами по гайку, в якому дорого віддавав життя Чорний Ворон. Максим волів прорубатись до нього — й сам потрапив під гарматні сальви. «Красні» оточили відділ повсюди. Йшла люта січа. Рудь наказав пробиватись до лісу. Згуртував кулак найвірніших й шаленим ударом розсік лаву. Вже на виході бачив, як вершники з зірками на лобі з трьох боків рубали Думанського, й як той падав під ударами шабель. Повернулись до Думанского, зрубали десяток «красних», Настач підняв товариша й кинув поперек сідла. Той був вже, напевне, мертвий. Поранений Софрон йшов пліч-о-пліч, прикриваючи Рудя збоку. З клинків стікали потоки крові…

* * *

…Максим бив шаблею об скелі. Чотири шабельні і дві стріляні рани кривавіли, сили покидали отамана. Гірський Тікич змивав кров загиблих: загін повстанців зупинив тут сотню Будьонного. До польової дороги на узліссі пробилися всього тринадцять. Триста козаків Чорного Ворона й тридцять сім рудинців полягли в бою — всі до останнього. Зіткнувшись з їхнім шаленим опором, червоні загубили слід Степової дивізії.

Тут, на берегах річки, лягли всі. Софрона з хлопцями відтіснили за ліс, і там ще лунав гул бою, постріли, дзвін шабель. Навкруг хололи десятки порубаних будьонівців уперемішку з його гайдамаками. Рудь бив шаблею граніти. Сталь не щербилась, меч дзвенів об камінь. Його закривавлені губи вперто шептали рядки з героїчної саги — з того, минулого життя в alma mater:

— Моя домахо, як блищиш на сонці! Здобув тебе в кривавому бою. Жагу твою вручив господній ангел! Не хочу, щоб тобою комісари — козацьке тіло різали би завтра!

Сталь не щербилась, лиш кресала іскри.

— Хай не послужить гострота твоя упирям! Хай не дістанешся ти в руки боягузу!

Бив — й не міг домаху вибити об камінь…

Холодний піт зросив скривавлене чоло. Рудь ліг в жовтаву і м’яку траву. Дивився на схід сонця — там гора… Всього лиш двадцять верст — і все життя! Звенигора!..

Клинок незламний вклав собі на груди. Козацький хрест — руків’я й гарда шаблі! Хай бачать всі, що не віддав він волі!

Що Рудь загинув — й переміг в бою!

* * *

…За годину Софрон відбився від «красних» й вернувся за отаманом. Рудя знайшли селяни — пораненого, без пам'яті, на березі Гірського Тікича. Сховали й уже дали знати в Звенигородку.

Як прийшов до пам'яті, перші слова, що почули гречкосії, були: «Де хлопці? Де моя шабля?»

— Тут хлопці. Й шабля тут, не переживайте! Ну й криця! Ви нею там все каміння порубали — й хоч би щербинка на лезі!

Коли Максим трохи очуняв, Тиміш з козаками перевіз його в Шульгове до Никоненка — за версту від Звенигори. Павло поклав Рудя в лісовій хатинці в хащах Казанка, й туди до нього щодня прибігала Уляна. Приносила ліки, робила перев'язки. Її прохолодні руки лікували краще за трави…

Розділ 30
Розвідбат. Засідка на Бубука

…Півроку служби тягнулися нескінченно. Останнім акордом натаскування в «учебці» став випускний сержантський екзамен. Ясного осіннього ранку їхнє відділення готувало засідку на бойову розвідувально-десантну машину командира роти — «земляка» Рома, капітана Бубука з Одеси. Засідку на танковій трасі, в поліських лісах, за дванадцять кілометрів від містечка Десна.

Часу на підготовку мали вдосталь, і вони — сержант і семеро курсантів — відшукали ідеальне місце для засідки: за поворотом, у точці найбільшого перепаду дороги. Звично розбились на три групи — ударну, забезпечення й вогневої підтримки. Вибрали окрему сосну до повороту, ще одну — на самому згині й одну — після. А тоді стали копати яму на дні глибоченького спуску.

Малого шустрого киянина Саньку заслали на сосну — на «фігуру», щоб дав сигнал, як їхатиме машина. Здоровань Ковнір з «Дніпра» тим часом підрубав решту сосен — так, щоб упали від легкого поштовху. Потім півтораметрової глибини яму прикидали сосновим гіллям, зверху постелили плащ-намети й присипали піском — як під час полювання на мамонта. Група підтримки залягла вздовж узбіччя, ударна замаскувалась на узліссі — навпроти самої ями.

Потім лежали собі на теплій землі, дожидаючись знаку з «фігури». День видався сонячний, ліс наростав у кронах поривами легкого вітру, здавалось, що він розповідає величну казку. Останні теплі дні осені, в повітрі сріблиться павутиння, дерева ще не втратили своє золотаве, червоне, а подекуди й ясно-зелене листя. Ром мимоволі згадав свій ліс, пущу, в якій вони провели щасливу юність. Досвід лісовика дуже допомагав у розвідці. Міські хлопи часом були вражені, скільки