Читати книгу - "Важка весна"

і такі різні, що я весь у їхньому полоні...

— Але ж ти все’дно мене кохаєш?

— Я ніби відродився у коханні.

— Справді?

— Ще ніколи життя не було таким привітним до мене...

Її плече тісніше притулилося до його плеча.

Крізь відчинене вікно долинав подих сонного лісу і скромні благання цвіркунів у траві внизу.

— Чому ти так повсякчас згадуєш про коханця, якщо я тобі розповідала про приятеля, з яким ми в школі ходили в походи?

— Бо то сталося майже мимохідь.

— Справді мимохідь. Відколи ходили в походи, я його не бачила, а одного дня прогулювалася Парижем, бо чекала на поїзд, щоб приїхати сюди. Стою коло вітрини і стоячи відпочиваю, немов поринула у вітрину, і чую, як мені хтось каже: «Гарно? Правда ж?» Я обертаюся і бачу Філіпа. Але я його ще по голосу впізнала. «Що ти тут робиш?» — запитав, і коли я відповіла, що проїздом сюди, він потяг мене до себе додому. «Гарно відіспись, — сказав, — твій санаторій нікуди не втече!»

Її долоня посунулася по його стегну, мов дрібна істота, налякана незнайомими предметами.

— Він був геть інакший, зовсім не той хлопчина, з ким я ходила в походи. Упевненіший і зухваліший; але він все ще мені подобався. «Іду в кіно, — сказав, — почувайся, як удома. Лежи і спи». А я не могла спати в тій дивній кімнатчині, а в кіно з ним іти не хотіла, бо була надто втомлена. Він займається кінематографом, так сказав мені. Авангардні експерименти, сценарії, зйомки; все це крутилося навколо мене, я була, мов заблукале курча. І хотіла, щоб він повернувся, щоб ця кімнатка змінилася. Напружувала вухо, щоб почути його голос. Але в сусідню кімнату прийшли дівчата, а потім і я встала, і ми розмовляли. Вночі він прийшов до мене. Наступного дня я вже приїхала сюди.

Помовчала.

— Мені було жаль лише, що між нами вже не було отієї щирої дружби відтоді, як ми жили в одному наметі.

— У певному сенсі тепер між вами було щось вартісніше.

— Так, він сказав, щоб я залишалася жити з ним.

— І?

— Я уникаю такого богемного життя. Воно вабить мене, і водночас я боюся його.

— У тебе завжди таке відчуття, ніби не знайдеш руку, яку мама спускає з ліжка до тебе?

Вони мовчали, лише її долоня мимоволі знову лягла на його стегно.

— Ти дивовижний, — сказала вона перегодом.

— Немає сенсу комусь закидати те, що без нас зазнав чогось доброго. — Відчував радість через її вдячність, і водночас розумів, що ставлення поверненця до життя, може, насправді в чомусь інакше, але це зовсім не його заслуга.

— Я замало його любила, щоб лишатися з ним, — сказала, немов відповіла своїй думці.

— Все ж неймовірно, що в тебе не було іншого кохання.

— Жерар. Але тоді я була майже дитиною. З Жераром нічого не було.

— Упевнена?

— Навіщо ти так, Радку?

— Може, ти забула? — І посміхнувся.

— Чому ти так?

— Це було б схоже на тебе.

— Ні, Радко, ти справді думаєш, що я могла забути?

— Ну, я б не присягнувся, що не могла б.

— Бачиш, який ти...

— Мала, я просто жартую...

— Жартуєш, а думаєш серйозно, я знаю.

— Ні, я справді лише жартую.

— Але я не хочу, щоб ти мене мав за дивну істоту, не хочу, не хочу!

— Заспокойся.

— Та все ж...

— Люба, я лише дражню тебе. Хіба не бачиш?

— Забути про таке! Хіба це можливо?

— Ти все надто жваво відчуваєш, щоб це було можливо. І так усе яскраво описуєш, немов сталося вчора.

— Бач, тепер тобі знову здається, що ти мене добре знаєш.

— Так. Але іноді ти говориш наче не про себе, а про якесь дівча з дитячих казок.

— Я ж тобі сказала, що була ще дитиною. Навіть п’ятнадцяти років не мала.

— Ти, мабуть, була дуже мила.

— Рум’яніша і свіжіша.

— Не більше, ніж тепер.

— Мій малий...

— І, мабуть, кисла, як кисличка.

— Звідки ти знаєш? Справді, мене ніхто не міг дістати до живого. І верховою їздою я тоді займалася. Ти ж бачив фото.

Вона замовкла, і тоді ніч легенько накрила свіжістю з дерев і трав, немов оживляючи картину пасовиська, де вона гарцювала