Читати книгу - "Домбі і син"

— Чи ви там і залишитесь, сер? — повторив містер Домбі, обернувшись ще трохи більше. — Що ви хочете сказати? Що він хоче сказати, Турботе?

— Чи я житиму там, сер? — затинаючись, пояснив Уолтер.

— Звичайно, — відповів містер Домбі.

Уолтер уклонився.

— Це — все, — беручись до листів, сказав містер Домбі. — Ви йому потім роз’ясните все, що з цим призначенням зв’язане, Турботе. Він може йти, Турботе.

— Ви можете йти, Гею, — мовив містер Турбот, показуючи ясна.

— Хіба що він має ще щось сказати, — додав містер Домбі, перестаючи читати й не підводячи очей від листа, немов прислухався.

— Ні, сер, — сказав схвильований, збентежений, приголомшений Уолтер, уява якого малювала нескінченні у своїй різноманітності картини, і серед них особливо виразно бачив він капітана Катла у вощеному капелюсі, занімілого з подиву в помешканні місіс Мак-Стінджер, і свого дядька, що оплакує втрату в маленькій вітальні… — Ні, нічого… Дякую вам дуже, сер.

— Він може йти, Турботе, — вирік містер Домбі.

А що містер Турбот знову повторив ці слова й став збирати папери, наче теж лагодився відходити, то Уолтер зрозумів, що баритися далі було б непрощенним зухвальством, і, до краю збентежившись, вийшов з кімнати.

Ідучи коридором, наче вві сні, він чув, як знову відчинилися двері кабінету, і містер Турбот, вийшовши, гукнув йому:

— Прошу, приведіть до мене вашого приятеля Турбота-молодшого, сер!

Уолтер подався до приймальні, переказав наказ містеру Турботу, що сидів за перегородкою в кутку, і разом з ним з’явився в кімнаті містера Турбота-управителя.

Цей джентльмен стояв спиною до каміна, і, заклавши руки під поли фрака, дивився поверх своєї білої хустки так само непривітно, як і містер Домбі. З їхньою появою він анітрохи не змінив пози й не зм’якшив свого суворого вигляду, тільки знаком звелів Уолтерові зачинити двері.

— Джоне Турбот, — сказав управитель, коли це було зроблено, і раптом повернувся до брата, блиснувши обома рядами своїх зубів, немов хотів його укусити, — що то за змова між тобою й цим молодим чоловіком, завдяки якій я тільки й чую, що твоє ім’я? Хіба не досить з тебе, Джоне Турбот, що я твій близький родич і не можу позбутись цієї…

— Скажи: ганьби, Джеймсе, — перехопив той тихим голосом, бачачи, що брат підшукує вираз. — Ти так думаєш і маєш на це право. Скажи: ганьби.

— Ганьби, — погодився брат, вимовляючи це слово з притиском. — Але чи треба скрізь базікати про це, сурмити про це при хазяїнові? Та ще в конфіденційних випадках? Чи ти думаєш, що твоє ім’я тут звучить в унісон з довір’ям та конфіденційністю, Джоне Турбот?

— Ні,— відповів той. — Ні, Джеймсе; бачить бог, що цього в мене й на думці немає.

— Що ж тоді в тебе на думці? — спитав його брат. — І чого ти завжди перебігаєш мені дорогу? Хіба ти ще мало мені кривди зробив?

— Я ніколи не робив тобі кривди з доброї волі, Джеймсе.

— Ти — мій брат, і вже це одне — кривда.

— Я хотів би не бути ним, якби міг.

— А я хотів би, щоб ти міг і не був.

Під час цієї розмови Уолтер з подивом і болем у серці дивився то на одного брата, то на другого. Той, що був старший віком і молодший посадою, стояв понурившись і смиренно вислухував докори. І хоч тон, яким вони висловлювалися, погляди, які супроводили їх і присутність здивованого та враженого Уолтера робили їх ще більш образливими, він не протестував, лише злегка підніс застережливу правицю, немов хотів сказати: «Змилуйтесь!» Так стояв би він і перед катом, якби слова ці були ударами, а сам він — відважним, проте знесиленим фізичними стражданнями, безпорадним чоловіком.

Вважаючи себе за безневинну причину дорікань, Уолтер, благородний і жвавий в своїх почуваннях, з усім запалом встряв у цю сцену.

— Містере Турбот, — мовив він до управителя, — це, безперечно, тільки моя провина Через необачність, за яку я вже й сам не знаю, як себе картати, я згадував ім’я містера Турбота-молодшого частіш ніж треба, а часом навіть явно всупереч вашій волі. Але ж то лиш моя провина, сер. Ми з ним з цього приводу не замінялися жодним словом; та й узагалі розмовляли дуже мало. Проте, — затнувся Уолтер і додав: — то було не лише з необачності, сер. Я з самого початку відчув симпатію до містера Турбота, і мені важко було не згадувати його імені, коли я стільки про нього думав.

Уолтер казав це цілком щиро, прагнучи обстояти справедливість. Він дивився на похилену голову, опущені очі, піднесену руку й думав: «Я відчуваю так. Чому ж не заступитись за цього зламаного, самотнього чоловіка?»

— Ви ж і справді уникали мене, містере Турбот, — вів далі Уолтер, і на очах йому забриніли сльози — настільки глибоке було його співчуття. — Мушу це визнати, хоч як воно боляче і неприємно. З перших днів мого перебування тут я намагався заприязнитися з вами, скільки дозволяв мені вік, але надаремно.

— І завважте, Гею, — похопився вкинути слово управитель, — що, притягаючи громадську увагу до містера Джона Турбота, ви не завоюєте його прихильності; це не той спосіб, в який можна заприязнитися з містером Джоном Турботом. Спитайте в нього самого, чи це не так.

— Це — лиха послуга для мене, — підтвердив брат. — І лише приводить до отаких-от розмов, яких я волів би уникнути. Тільки той буде мені кращим другом, — повільно і з притиском мовив він, ніби хотів закарбувати кожне слово в пам’яті Уолтера, — хто забуде за мене й дасть мені змогу жити своїм життям, ні про що не питаючи й не помічаючи мене.

— Те, що кажуть інші, не держиться вам голови, Гею, — зауважив містер Турбот-управитель, запалюючись радістю перемоги. — Я подумав, вам буде корисно почути це від найбільшого для вас авторитету, — хитнув він головою на брата. — Мабуть, тепер ви вже не забудете. Все, Гею. Можете йти.

Уолтер саме зачиняв за