Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

132
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 83
Перейти на сторінку:
і мене віднесло річкою. Дивно, що не потонув. Отямився тільки через кілька днів, у жалюгідній хатині лісничого, чорнобородого пустельника Якуба, призначеного тодішнім власником цих місць, коронним гетьманом Сенявським стежити за його лісами, щоб ніхто в них не рубав і не полював. Далеко мене закинуло від кам'яного моста, далеко, я не очікував, що виявлюся відірваним від усіх, в глушині, та ще й з важкою, що вимагає довгого лікування, раною.

А про те, що Поділля разом з Хотином, Кам'янцем і Меджибожем стали володінням султана, він мені навіть не сказав.

— Напевно, щоб ти не хвилювався даремно, — припустив тесть. — Уявляю, як се прокинутися і опинитися під турками! Яких, здавалося, уже вигнав! Отак і ми прокинулися без кам'янецького маєтку…

— Якуб — дарма що чоловік самітний, пустельник, що не бажає ні з ким спілкуватися — вважався там знахарем, хоча лікувати брався рідко, — сказав Ґжеґож. — Думаю, мене він витяг з води не з милосердя, а сподіваючись, що за порятунок багатого шляхтича отримає щедру винагороду. У хижці цього дивного чоловіка, більше схожого на примару, ніж на лісника, я почувався спокійно. Турки туди ніколи не заглядали, ага з яничарами розмістилися в Меджибізькому замку, а в лікарському вмінні Якуб був не гірший за дипломованих докторів, тих, що роз’їжджають по маєтках з алхімічними посудинами, повними п’явок, та лякають наборами для кровопускань.

Якби цей Якуб не відсиджувався в лісі, пильнуючи чужі угіддя, він, напевно, став би другим Менахемом Емануїлом де Йоною, що лікує Яна Собєського. Турок ледь не перерубав мені руку, розрізавши сухожилля, зачепив кістку, і лише мистецтво Якуба зберегло її.

— Поступово, — згадував пан Ґжеґож, — я видужував, хоча рука боліла, й ще кілька місяців не міг її зігнути. Роздивившись стіни його хатини, я не помітив там ні розп’яття, ні зображення Діви, взагалі нічого, що прикрашає будинки навіть найубогіших католиків, і запитав про це Якуба.

Той пробурчав мені щось незрозуміле, мовляв, якщо вам потрібно лікування, то не варто звертатися до ксьондза, а якщо вам потрібна молитовня, не треба шукати в ній лікування. У мене відразу ж з’явилися негарні передчуття, що Якуб або єретик, або чорнокнижник, і те й те погано, і воно, звісно, кидало тінь на всі його зілля, примочки й мазі. Решту — завтра, дуже спати хочеться…

— Уже пізно, Ґжеґоже, — позіхнула пані.

Наступного ранку, чекаючи на карету, Ґжеґож зізнався, що лісничий Сенявських, Якуб, точно мав справи з нечистим. Тому що замість двох-трьох місяців, цілком достатнього терміну, щоб вичухатися після важкої рани, пан Ґжеґож провів у його хатині більше трьох років!

— Я не зауважував плин часу, — виправдовувався він, — думав, що пройшло два місяці, а, виявляється, застряг на три роки! Може, Якуб поселився у відьминому колі?!

— Інквізитори тобі не повірять, Ґжеґоже, звинуватять у причетності до чорних діянь цього Якуба. Зараз усі один одного в зраді звинувачують. Краще трохи зачекати, — вирішив батько Сабіни.

Коли ясновельможна красуня довідалася про повернення чоловіка, їй довелося вибирати між беззаконним щастям з Леві й законним нещастям із Ґжеґожем, людиною, якої вона майже не знала.

Сабіна вагалася.

— Втекти на Поділля з коханим, бути проклятою родиною, втратити спадок?! Забути Леві, стати вірною дружиною Ґжеґожа — і до останньої своєї земної години жалкувати, що в її житті ніколи не було любові?! Ні, я так не можу, — зізналася пані, поклавши пещені руки на плечі єврейського турка Леві. — Ґжеґож і за законом, і насправді не чоловік мені. Будь-який єпископ оголосить цей шлюб недійсним. Якби я не кохала тебе, тоді б залишилася із чоловіком. Але я кохаю, кохаю, кохаю…

— Але ж турки, в країні яких я народився й виріс, забрали в тебе, пані, кам’янецький маєток! Вони обдерли шовкову оббивку зі стін, відвезли її в подарунок султанові, прихопивши ще чимало золота й срібла. Пограбували родинний костел, переплавивши чаші на підвіски, персні та браслети, виколупали дорогоцінні камені й перли. Це люди, чию віру я сповідую, пані! Подумай, що чекає твоїх близьких, якщо ти втечеш із мною, єврейським мусульманином Леві Михаелем Цві. Тебе оголосять мертвою, і саме твоє ім’я стане символом ганьби.

Сабіна подивилася на Леві.

— У тебе такі ж карі очі, як і в мене, — сказала вона. — Якщо б ти був мені чужий, тоді звідки такі очі? У них відбивається моя душа, Леві, у них живу я! Чи ти хочеш, щоб я померла без тебе?!

— Ні, Сабіно, не хочу, — відповів Леві, — але я знаю, як нам можна бути вкупі…

Нянька розповідала тобі казку про принцесу, що заснула мертвим сном, і про хороброго лицаря, що її розбудив?

— Так, Леві, я чула цю казку. Зла чаклунка підсипала їй сонного зілля, принцеса лежала в кришталевій труні, підвішеній на ланцюгах у печері. Минали роки, а вона була немов жива: червоні уста, рожеві щічки, — прошепотіла Сабіна, холонучи від страху. — Але ж такого зілля нема, Леві!

— Те зілля продається в аптеці гера Брауна «Під срібним оленем». Ти купиш пляшечку, вип’єш увесь її гіркий вміст на ніч і не прокинешся. Але цей сон не буде схожий на смерть, пані. Ти будеш дихати рідко-рідко, серце буде битися, шкіра стане ледь теплою, і це триватиме кілька днів. Коли я розбуджу тебе, ми будемо вже в Кам’янці, і жоден християнський король не посміє мені перешкодити одружитися з пані Сабіною з роду П’ястів. Ось, дивися, як називається це зілля…

Леві витяг

1 ... 60 61 62 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів самотніх сердець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Львів самотніх сердець"