Читати книгу - "Повернутися дощем"

Геннадій поцікавився, чому Кабан не розрубав тушу на частини, і той пояснив, що так зручніше нести та й обстріли можуть початися будь-якої миті.

— Слухай, а чому в тебе позивний Кабан? Не Слон чи якось інакше? — спитав Геннадій, прикурюючи.

Кабан витер руки ганчіркою, встромив ножа в тушу, також дістав цигарку.

— А, то цікава історія, — посміхнувся Злий. — Розкажи, Кабан, а то Сєвєр дуже допитливий.

— То було на початку війни, — Кабан присів навпочіпки, — коли ми сиділи в окопах, як зайці, а ополченці накривали нас вогнем. До нас не доходили ані волонтерські харчі, ані армійська тушонка. Хлопці так хотіли їсти, що коли знайшли в якомусь дворі півбуханки цвілого хліба, то вмить проковтнули і запили дощовою водою з банки з-під фарби. Тоді я пішов до покинутого хутора, де кілька днів поспіль волав голодний кабан. Вирішив, що зроблю одразу дві добрі справи: по-перше, позбавлю кабанця від голодної смерті, по-друге, врятую хлопців. Заколов кабанчика, закинув на плечі й пішов через поле. А сєпари помітили і відкрили вогонь. Наші кричать, щоб кидав кабана й тікав, але як його кинути, якщо півсправи зроблено?

— І не кинув? — посміхнувся Геннадій.

— Звичайно, ні! Я поклав його на землю, сам ліг поруч і, прикрившись тушею, поплазував до своїх. Уяви, Сєвєр, коли притяг його, знайшли в тушці вісім куль!

— Нічого собі! — засміявся Гена. — Тепер зрозуміло, чому в тебе такий позивний. Заслужений!

Повернувся Малий, сяючи від задоволення. Хлопець приніс простирадло і пакет з трьома десятками яєць.

— Стирив у сусідів? — спитав Злий.

— Ні, самі дали! Можна буде зварити найменшим дітям.

— Брешеш, сам взяв, — Злий подивився на хлопця з недовірою.

— Чес-слово самі дали! Я зайшов до погреба, де вони сховалися, і все.

— Зрозуміло, — посміхнувся Злий. — На їхньому місці, побачивши у своїй схованці солдата з автоматом, я б віддав яйця і не тільки.

— Я їм не погрожував.

— Годі ляси точити, — сказав Кабан.

Він сам перетягнув тушу на простирадло, згорнув його вдвоє і закинув собі на плечі.

— Нічого собі! — захоплено вигукнув Малий.

Злий і Гена взяли за «вуха» мішок з гречкою і вийшли на вулицю.

— А я що нестиму? — почувся позаду ображений голос Малого.

— Яйця, — відповів Кабан, крокуючи попереду.

Одного вечора, коли в коридорі не було ополченців, Настя спробувала голосно покликати Вадима, але одразу ж прибігла охорона і наказала замовкнути, ще й пригрозила на ніч зачинити віконце. Ночувати в задушливій камері, де майже не промивався унітаз, при закритому вікні в спеку було чи не найбільшим покаранням, тому вона більше не робила спроби догукатися до чоловіка. Кілька днів поспіль її не турбували, тож Настя намагалася набратися сил, щоб витримати наступний допит. Вона розмірковувала, чому ополченці так хочуть добитися зізнання в тому, що Вадим коригував артилерійські обстріли. Зрештою дійшла висновку, що Філіну не вистачає підвищення, але вона помилилася…

Філін перебував у доброму настрої. Таким задоволеним, якщо так можна схарактеризувати криву посмішку на злобному обличчі, Вадим його бачив вперше. Такі зміни насторожили чоловіка, і він запідозрив щось неладне. Але Філін, схоже, цього разу не мав наміру влаштовувати тортури.

— Ну що, бандерівець, як справи? — Філін дружньо поплескав Вадима по плечах.

— Я — громадянин України.

— А твої діди воювали? — вишкірився сєпаратист.

— Так.

— За фашистів?

— За звільнення від фашизму.

— Бачу, ми говоримо різними мовами.

— Напевно.

— Твої діди воювали, а ти став фашистом.

— Який я фашист?

— Хто за Україну, той і є фашист.

— Дивна логіка, — посміхнувся Вадим.

— Тобі цього не зрозуміти. Ти коригував вогонь по тих, хто захищає землю своїх дідів, — Філін говорив спокійно, без звичної злості, — ти зрадив свого діда, спаплюжив пам’ять. Ставши на бік фашистів, які захопили Україну, ти й сам перетворився на фашиста. А ми — вірні нащадки, без вагань піднялися на захист землі, яку поливали кров’ю наші діди.

— Я не хочу слухати маячню «дєдивоєвалі», остогидло, — сказав Вадим і напружився, очікуючи підлого удару.

Проте Філін лише неприємно вищирився, обійшов навколо стільця, де сидів Вадим, і форкнув смішком.

— Ти розумієш, що нам фашисти не потрібні?

— Я не вважаю себе таким.

— Мені начхати, ким ти себе вважаєш, — прогарчав чоловік, — головне, що ми отримаємо за тебе і твою бабу непогані гроші.

— Я дорого коштую? — зіронізував Вадим.