Читати книгу - "Диво"

– А от же я знайшов.

– Може, знайшов, а може, й ні, – Звенислава ледь всміхнулася кутиком уст.

– Повернуся до Києва – розповім.

– Може, повернешся, а може, й ні, – знов загадково промовила Звенислава.

– А що?

– Та нічого. Не випустимо тебе – будеш з нами. Город наш Радогость зветься. Живіть собі. Жон вам дамо. Хліб і м’ясо. Мед.

– Ні, ні – Какора забув і про їдво, підвівся, нависав над Звениславою своєю м’ясистою тушею, – може, ще в жертву мене своїм богам принесеш? Го-го! Какора не такий! Какорі ніхто не може веліти! Какора вільний християнин! А може, за мною ціла дружина йде? Га?

– Хочеш – то їдь. Не боїмося, – спокійно сказала Звенислава.

– Поїдемо! Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хліб-сіль.

В словах Звенислави пролунало стільки несподіваної зловісності, що й Сивоок, забувши про свої незгоди з Какорою, забувши про зачарованість барвистістю Звениславиної оселі, забувши геть про Ягоду, яка більше не появлялася, слухняно підвівся, мовчки хитнув головою в подяці господині, пішов до дверей слідом за своїм хоч випадковим, а все ж хазяїном.

Їх ніхто не затримував.

Спати помостилися на торзі, Какора зладнав собі буду на повозі, Сивоок поклався під возом і заснув одразу, бо це вперше після Лучукової смерті якось відтанув душею і знов став просто натомленим до смерті хлопцем, сповненим вражень і дивноти. Але й крізь мертву змореність пробився до нього вночі сон; снилося йому, що знову переживає він відразу аж три смерті: смерть діда Родима, Лучукову і, що вже й зовсім негадано-несподівано, смерть Велички, і плаче над усіма трьома смертями найдорожчих йому в світі людей, і сльози заливають його всього, він плаває в сльозах, і не теплі вони, а холодні, як крига, і він ось-ось втоне в них. Щоб не втонути, він прокинувся. Насправді був увесь заливаний холодною водою, вода дзюркотіла з усіх шпар у повозі, а по боках, на відкритості лилася з темного неба суцільними потоками. Чиїсь руки хапливо торсали Сивоока, він ніяк не міг прокинутися, дощ для нього ще й досі був слізьми з тяжкого сну, а невідомі руки хіба що Величчині. Мовчазно сяйнула широка блискавка, видерла з пітьми біле, ніби мертве, жіноче обличчя над Сивооком, і лиш тоді він прокинувся назовсім і впізнав Ягоду коло себе, почув її зляканий, стривожений, заклопотаний шепіт: «Швидше, швидше, швидше!» Мовчки підкоряючись її рукам, він вибрався з-під воза, пірнув у несамовиті потоки води, зачеплений міцною рукою жінки, побіг кудись до всіх бісів у зуби, нагинався у якісь приземні двері, в які впихала його Ягода, а потім стояв у сухій темряві, десь телесувалася гроза, били блискавиці, розколював небо грім, та тільки не тут, не в цій притаєній тиші, де тільки биття твого серця та ще чийогось, та палюче тіло в облиплому мокрому вбранні тулиться до того, штовхає тебе далі, далі, в ще більші темнощі, ще в тихіший затишок: «Сюди, сюди, сюди!»

Притискувалася до нього, обпливала його й обплітала звідусіль, робила зачароване коло незвіданих доторків, несвідомо, невміло він відповідав їй, і це були його перші обійми, її уста з гірким присмаком трав були на його устах, і на його щоках, і на очах, а він, що чув про це не тільки з дурних Какориних пісень, пробував відповісти їй, і то були перші його цілунки. Вона щось шепотіла йому, і він теж відшепочував їй, обоє палали в сором’язливому вогні, обоє були в ту мить однакові, хоч вона вже зазнала колись розкоші тіла, а він ще не вийшов за межі дитинності, може, тому й вона повернулася в стан первісної незайманості, стидкі вдень її очі тепер сховалися й не бентежили хлопця, і вона це знала, і їй було мило тільки так, тільки мати його коло себе, горіти, горіти, палати й не згоряти й не спалахувати.

Так і збігла ніч у п’янливому борінні їхніх молодих тіл, світанок пробився крізь високі трикутні віконечка досередини, вони побачили одне одного, втомлені й виснажені, але зраділі побачили самих себе після невпинного змагу й нескінченних доторків, од кожного з яких вибухає кров, вони були в бічній каплиці храму, попід стінами стояли боги, окуті в срібло й золото, боги в диких барвах родючого й плодючого світу, на них позирали Ярило й Мокош, безсоромно голі боги осудливо стояли навколо цих двох, в одязі розметаному й розхристаному, хоч і відали всемогутні боги, що найголовнішого між тими двома не сталося.

А хлопець і жінка й раді були тому. Надто ж коли в трикутних віконечках завидніло днем.

– Куди ти мене привела? – злякано спитав Сивоок, і це були перші виразні слова за весь час.

– Мовчи! – затулила йому долонею рота Ягода. – Сиди тихо! Так треба. Боги нам пробачать. Вони добрі.

– А люди? Звенислава? – спитав Сивоок.

– Вони не знатимуть.

Какори на торгу не було. Зник безслідно. Не став ні шукати, ні ждати Сивоока. Мав свої купецькі пильні справи, квапився далі. Тільки посеред торгу конячі купки та Сивоокове майно: міх і палиця.

Так Сивоок став жити в Радогості і вчитися в тітки Звенислави пізнавати не тільки поверхню, але й душу барв. У діда Родима спостерігав тільки, яка краска куди кладеться, сприймав те, як несхитну даність, тепер від доброї серцем старої жінки довідувався, що кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі, м’які, тверді, гострі, тихі, гризливі, солодкі, млосні, терпкі, урочисті, достойні, тяжкі, понурі, вбивчі. Він знав тепер, що червона барва означає кохання й милосердя, небесна – вірність, біла – невинність, радість, зелена – надію, вічність, чорна – жалобу, смуток, а жовта – ненависть, зраду, золота ж – святість, досконалість, мудрість, повагу.

Він пробував сам накидати барви на глину й на дерево, і в нього вийшло відразу, аж він сам не повірив, а Звенислава сказала, що в нього між оком і рукою є те, чого нема ні в