Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

йду, повня світить ясно, нарешті наспів час!»

— Вемеру! — гукнув Рук, зненацька пойнятий неймовірним передчуттям якоїсь зміни. — Що тут діється?

Але Вемеру не звертала на нього уваги. Вона слухала тільки свого одноплемінця, а той невтомно виводив щось для неї переливчастим голосом.

— Про що це він? — пробуркотів Рук. — «Поспішай… Долина Тисячі відлунків чекає…»

Дзвонячи зубами з хвилювання, він намацав свого трактатного журнала і паличку з олив’яного дерева та й давай записувати ці слова тремтячою рукою.

— Долина Тисячі відлунків! — прошепотів. — Вемеру! — гукнув він і зирнув униз. — Вемеру?

І замовк. На скельному заломі, де щойно стояла блукай-бурмилиха, було порожньо. Його приятелька зникла.

Вемеру покинула його.

Розділ шістнадцятий
Велике віче блукай-бурмил

Рук хутенько зібрав своє причандалля і склав на «Грозовому шершні». Ні, він ніяк не міг утратити цю блукай-бурмилиху! Тільки не тепер! Він так квапився, знімаючи та пакуючи свою підвісну грубку, аж накривка для полум’я відкрутилася і полетіла вниз, у пітьму.

— Прокляття! — лайнувся він пошепки. Ту накривку доведеться шукати цілу вічність, а тим часом Вемеру з кожною хвилиною віддалялася від нього в безмежжя пралісу… Вибору не було. Якось він та обійдеться без тієї штучки.

Стрибнувши в сідло «Грозового шершня», він розпустив вітрила, поправив висячі балансири і сіпнув мотузку двох вітрил — усе єдиним зграбним рухом. Небесний човен сплигнув з гілляки і, прорвавшись крізь листяну опону, злинув у чисте нічне небо.

— Де-бо ти? — буркотів Рук, вдивляючись у прогалини між дерев. Голос другого блукай-бурмила долинав начебто десь із заходу — і саме туди подався Рук. Якщо така воля Землі й Неба, то й Вемеру йде в тім самім керунку. — Де ти? — шепотів він. — Десь там, там маєш ти бути…

Нараз дерева внизу порідшали, і Рук угледів свою приятельку блукай-бурмилиху: вона шпарко, скупчено чим-чикувала вперед. Ішла рівно випростана, немов зачарована. Коли Рук наздогнав її, до нього долинуло її тихе бубоніння. Вона проказувала, знов і знов, одне тільки слово, слово, якого він не знав:

— Ворра, ворра.

— Ні, поки що не треба так близько, — прошепотів Рук, поплескуючи «Грозового шершня» по шиї і піднімаючи горішнє вітрило. — Ми не хочемо, щоб вона нас побачила. Ще рано! Хай-но ми дізнаємося, куди вона прошкує.

«Грозовий шершень» полетів черепашачим ходом, майже зависаючи, і Рук плавко скерував його праворуч, де ліс був густіший і можна було непомітно для Вемеру супроводити її. За час, поки він шугав від дерева до дерева, тримаючись тіней та пильнуючи, щоб ні на мить не згубити її з очей, Рук підбадьорився, його надії почали зростати.

— Долина Тисячі відлунків, — мурмотів він. — Невже я сподіваюся неймовірного?.. Невже… невже й справді це може бути те саме місце, де збираються блукай-бурмила? Велике віче? — Він погладив пальцями довгу, вигнуту шию «Грозового шершня». — Невже саме туди прошкує Вемеру?

Кілька годин він летів назирці за Вемеру. Запевне звідомлення, що його той другий блукай-бурмило переказав переливчастим співом, було вельми важливе: Рук іще ніколи не бачив своєї приятельки такою рішучою. Зазвичай Вемеру ходила лісом поволеньки, намагаючись не лишати по собі слідів, зате цієї ночі невтомно прокладала собі шлях, лишаючи за собою слід із витолоченого підліску та поламаного віття.

Раптом повітря розколов зграйний спів блукай-бурмил: семеро чи й восьмеро їх десь далеко попереду переливчасто виводили в унісон:

— Ворра, ворра, ворра, ворра… ве!

Те саме слово, яке тихо наспівувала й сама Вемеру! Коли хор голосів завмер, йому відповіли інші голоси. Десятки голосів. З усіх боків!

— Ворра, ворра… ве!

А по праву від парубійка руку гучніше за інших відповіла Вемеру:

— Ворра-ве!

Рукові сподівання зросли до неба. Авжеж, це має бути Велике віче! Бо що ще могло спонукати таку силу звірів-самітників збиратися докупи в лісі?

— Ворра-ве! — вигукнула Вемеру вдруге, і Рук побачив, що ведмедиха зупинилася на верху кам’янистого пагорба. Вона нерухомо бовваніла проти синьо-сірого неба, тільки вушка тріпотіли — чисто тобі великий кругляк, по якому пурхали двоє пипищиків, а не блукай-бурмилиха з м’яса та кісток.

Рук підлетів ближче.

— Вемеру! — гукнув він. — Вемеру, це я!

Посадивши «Грозового шершня» на пласкій кам’яній плиті акурат за спиною у Вемеру, хлопець скочив униз. Блукай-бурмилиха повернулася до нього.

— Ве-ве, — заговорив Рук, прикладаючи долоню правиці до грудей. — «Я прокинувся самітний. Ти покинула мене». — Він зітхнув і торкнувся вуха, а тоді показав на землю. — Верра-ве. — «Твоїми прощальними словами була мовчанка, і я пішов за тобою сюди».

— Ве! — рикнула Вемеру і пазурами, немов мечами, розітнула повітря. її очі палали. Її губи відгорнулися, вона вишкірила свої блискучі ікла та мерехтливі різці.

До такого повороту подій Рук аж ніяк не був готовий. От ніби він ураз став їй чужий.

— Але ж… — почав він, благально простерши руки.

Блукай-бурмилиха тихо, погрозливо загарчала — те гарчання добувалося десь із глибини її горлянки. Невже ця чужа, страхітлива істота могла бути лагідною Вемеру, його приятелькою? Досі він не чув від неї такого хижого гарчання. Ось вона ступила вперед і знов розтяла лапою повітря, все так само показуючи свої гострі зуби.

— Ве-ве! — «Ані кроку далі! Тобі зась іти за мною моєю стежкою!»

Рук ступив крок назад, звівши руки на знак захисту.

— Пробач, Вемеру! — сказав він. — Я не хотів тебе скривдити.

Ведмедиця щось буркнула, відвернулася і зникла в гущавині. Рук провів її поглядом, чуючи, як до горла йому підкочується болючий клубок.

— Що ж його тепер робити? — прошепотів він, сідаючи знов на «Грозового шершня» і злітаючи в повітря. Мовби відповідаючи на його запитання, знов озвалися переливчасті згуки блукай-бурмилячих