Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

— Утіхи пана Ниссіма Бернара. — Перший шкіц дивацької вдачі Мореля. — Барон де Шарлюс обідає у Вердюренів.

Побоюючись, як би втіха від цієї самотньої прогулянки не пригасила мого спогаду про бабусю, я підживлював його, думаючи про те, які душевні катуші вона перетерпіла; на мій поклик ця гризота намагалася загніздитися в моїм серці, вона вганяла в нього величезні палі, але моє серденько, мабуть, було замале, мені було несила нести в собі таку велику скруху, моя увага тікала від мене саме тоді, коли туга поставала вся заново, і склепіння її обвалювалось, ще не зійшовшись, як падають, не встигнувши вивершити арки, хвилі.

А проте вже з самих моїх снів я міг би дізнатися, що скорбота, посіяна в мені бабусиною смертю, маліє, бо в цих сновидіннях її вже не так тяжко гнітило моє уявлення про її небуття. Вона досі ввижалася мені недужою, але на шляху до одужання, їй велося краще. Коли ж вона нагадувала про свої муки, я замикав їй уста поцілунками і запевняв, що нині вона здоровісінька. Мені хотілося довести скептикам, що смерть насправді лишень виліковна хвороба. Ось тільки тої щедрої щирости, якою так славилася бабуся, за нею я більше не помічав. Слова її були лише млявою, смиренною відповіддю на мої слова, простим їхнім відлунням; сама бабуся була лише тінню моєї думки.

Хоча фізичного потягу я ще не чув, Альбертина почала будити в мені наче поваб до щастя. Вічно живі в нас мрії про взаємну ніжність залюбки пов’язуються, силою якогось покревенства, зі спогадом про жінку (під умовою, що він уже трохи побляк), з якою нам було добре. Це почуття вертало моїй пам’яті ніжніші Альбертинині лики, лики, не такі весслі, ледь відмінні від тих, які міг оживити в пам’яті фізичний потяг; воднораз поваб до щастя був не такий учепливий, як фізичний потяг, тож я ладен був відкласти справдження свого бажання до зими і в Бальбеку з Альбертиною не бачитися. Але навіть тоді, коли горе ще не вляглося, фізичний потяг відроджується знов. Лежачи в постелі, як цього вимагав приписаний мені режим, я мріяв знову пожирувати з Альбертиною. Хіба не трапляється, що в тому самому покої, де в подружжя померла дитина, їхні тіла сплетуться знову — і в них потім народиться братик померлого немовлятка? Щоб прогнати в собі це бажання, я підступав до вікна і дивився на море. Як і торік, море рідко коли було однакове. А втім, воно не скидалося на торішнє море — чи то тим, що нині була весна з її бурями, чи то тим, що — навіть коли б я приїхав о тій самій порі, що й першого разу, — інша мінливіша погода могла б відмовити цьому узбережжю в деяких відмінах ледачого, млистого й хисткого моря, яке у спеку вмлівало переді мною на пляжі, ледь помітно, з блакитнявим трепетом, здіймаючи ніжне лоно, чи то переважно тим, що мої очі, навчені Ельстіром схоплювати такі подробиці, які я колись зневажав, нині так і прикипали до того, чого торік ще не вміли бачити. Отієї дивовижної для мене розбіжности між усім сільським, що дивилося на мене під час поїздок із маркізою де Вільпарізіс, та плинним, недосяжним, мітологічним сусідством одвічного Моря-Океану вже не було. А в деякі дні і саме море здавалося мені тепер майже сільським. У досить рідкі, справді погідні дні спека промощувала по воді, наче по полю, курний і білий шлях, кінець якого тоненький вершок рибальського суцна бовванів, наче сільська дзвіниця. Ген-ген, ніби поставлена на стерчку фабрика, димував буксир, від якого видно було лише димар, на обрії самітний білий видутий квадратик, утворений не чим іншим, як вітрилом, але якийсь тужавий і ніби вапнястий, нагадував освітлений сонцем ріг якоїсь будівлі на відшибі, шпиталю чи школи. А хмари та вітер у соняшні дні коли не зовсім вводили мене в оману, то бодай посилювали злу-ду першого погляду, враження, підказане нашою фантазією. Бо невпинна гра кольорових розлогів, чітко відбитих між собою, ніби в полях, де рябіє в очах від черезсмужжя, шорсткі жовті й буцімто брудні нерівності морської поверхні, горбки, улоги, де раптом пропадала барка з моторними моряками, схожими на косарів, — усе це в буремні дні робило з океану щось таке саме розмаїте, таке саме мінливе, таке саме незмінне, многолюдне, цивілізоване, як та приступна для повозу земля, по якій я їздив раніше і по якій найближчим часом збирався помандрувати знову. Аж це одного разу, палений жаданням, я, замість лягти, одягнувся й подався до Енкарвіля по Альбертину. Я хотів попросити її одвезти мене до Дувіля, звідки я мав вибиратися у Фетерн до маркізи де Камбремер, а від неї — у Ла-Распельєр до пані Вер-дюрен. Альбертина тим часом зачекала б мене на пляжі, а на ніч ми вернулися б разом. Я сів до приміського потяга, прізвиська якого, прикладені до нього в цих місцях, передали давно вже мені Альбертина та її приятельки, вони сказали, що його взивають Гусінню — за те, що він не йде, а в'ється, Черепахою — за те, що ледве повзе, Трансатлантиком — з приводу його страхітливого гудка, яким він лякав тих, хто переходив через рейки, Фуні, бо він, хоча не мав нічого спільного з фунікулером, видирався на бескеття, Вузькоколійкою, дарма що його колія сягала 60 сантиметрів, Б.А.Ґ — за те, що він курсував між Бальбе-ком і Ґральвастом, проходячи через Анжервіль, і, нарешті, Грамом, чи Т.П.Н. — бо він належав до трамвайної мережі Південної Нормандії. У вагоні я сидів сам-один; день був гарячий, сонячний, паркий; я спустив синю шторку, зоставивши вузесеньку стягу світла. Аж це мені примарилася бабуся — якою вона сиділа в вагоні під час подорожі з Парижа до Бальбека: уболіваючи над тим, що я пив пиво, вона, щоб не дивитися на мене, заплющилась і вдала, ніби спить. Колись мене аж кидало від того, як вона побивалася, коли мій дідусь пив коньяк, а потім я й сам завдавав їй муки, цмулячи з чужої намови трунок, згубний, як вона вважала, для мене, ба більше, я домігся від неї дозволу глушити його досхочу та ще й спалахами гніву і нападами ядухи довів її до того, що вона сама підсобляла, сама радила мені заживати цього трунку, і ось нині мені уявлялася бабуся саме в такі хвилини її крайнього