Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Іллівна не чула, що її сім'я в одній кімнаті живе. Та ще й біля кухні… А їх же п'ятеро, уявляєш собі!

У неї ще, виявляється, доросла дочка є, — в нашій школі в десятому класі вчиться. І чоловік Ганни Іллівни заочно якісь екзамени здає. Так от, щоб двійнята їм не заважали, вона, не відпочивши навіть після роботи, на подвір'ї тиняється. І взимку з ними до темна гуляє. Вони бігають, їм тепло, а вона руками по боках б'є, на одному місці стрибає, а додому не йде: нехай ті двоє у тиші працюють! І ті, звісно, не винуваті. І ніхто, мабуть, не винен, бо місто наше ще зовсім молоде, не оббудувалося, але Ганні Іллівні від цього, по-моєму, не легше.

Я багато разів її дівчаток до себе забирала, щоб вона додому піднятися могла (вони в нашому з тобою під'їзді на п'ятому поверсі живуть) і відпочила б хоч трохи. А коли довідалася, що батька в Заполяр'я відряджають, то одразу вирішила, що в наші кімнати повинна переїхати Ганна Іллівна зі всією своєю сім'єю.

Вони самі такі люди, які ніколи за себе не проситимуть і ніяких папірців збирати не будуть. Їм здається, що коли по закону належить, то про них і без нагадувань пам'ятатимуть. Тільки інколи ніхто й не згадує, а вони мовчать… Але тут уже наш «Загін Справедливих» утрутився. Всі довідки за них зібрали, я в житлово-комунальний відділ разів п'ять бігала. Всім уже довела, всі співчували Ганні Іллівні й навіть погодилися вже виписати ордер. Але тут Єрьомкіни дибки стали.

Це наші колишні сусіди, чоловік і дружина. Ти знаєш: вони між рамами свого вікна залізні грати спорудили й часто крізь них, мов із тюрми, на подвір'я виглядають. Ви їм якось у вікно м'ячем улучили, коли ще гратів не було, то вони цей м'яч у відділення міліції віднесли, звідти він до нас у «Загін Справедливих» (для вжиття заходів!) потрапив, а від нас знову у двір повернувся… Тепер згадав?

Я Єрьомкіним також про всі біди Ганни Іллівни багато разів розповідала, навіть додавала дещо для більшого враження. Проте є, як я помітила, такі люди: їм про чужу біду говориш, а вони в цю мить лише про себе, про свої справи думають. І навіть раді, що нещастя з кимось іншим трапилось, а їх стороною обійшло. Розкажи їм, що десь землетрус, а вони думатимуть: «Як добре, що поблизу від нас немає ні гір, ні вулканів і земля під ногами не хитається!..» Розкажи, що людина померла, вони навіть прізвища не запитають, а перш за все поцікавляться: «Від чого?» І скажуть одне одному: «От бачиш, треба до лікаря піти перевіритися!»

Я Єрьомкіним про Ганну Іллівну розповідала, а вони тим часом (по обличчях їхніх бачила!) думали лише про одне: «Як добре, що у нас на двох велика кімната — висока, світла й не біля кухні!» Ну, а коли вони почули, що ми хочемо Ганну Іллівну вселити до них у квартиру, одразу ж про справедливість заговорили. Не по закону, мовляв, і несправедливо, щоб у хорошу квартиру будинку будівельників в'їжджали люди, які на будівництві не працюють. Єрьомкіни всі закони напам'ять знають, та тільки, я помітила, завжди так виходить, що закони зобов'язані спрацьовувати на їхню користь, і справедливість вони якось завжди до своїх інтересів умудряються прилаштовувати.

Вони заходилися всюди заяви строчити, і виходило, ніби вони про права будівельників дбають. А насправді просто не хочуть, щоб одразу троє дітей в'їжджали у квартиру. Тобто старша дочка Ганни Іллівни вже доросла, школу закінчує, а двійнята їх дуже перелякали.

Адже вони і з подвір'я дитячі голоси спокійно слухати не можуть, їх аж пересмикує: «Спокою немає! Відпочити неможливо!..»

Одного разу почула я, як Єрьомкіна казала своєму чоловікові:

«Коли цей крик здалеку долинає, то й так хоч на край світу тікай. А тут він буде під самим вухом. До того ж, зваж, вони двійнята і, значить, репетуватимуть водночас у два голоси!»

Я могла б, звичайно, відповісти їй, що дуже добре знаю цих двійнят, що вони ніколи не кричать у два голоси й взагалі ніяк не кричать, бо вони зовсім не збалувані дівчатка. Але з Єрьомкіними розмовляти марно, і я вирішила їх перехитрити. Перед самим моїм від'їздом ми листа від імені «Загону Справедливих» до будинкоуправління написали, і всі поставили свої підписи: мовляв, ми діти будівельників, а Ганна Іллівна працює в нашій школі — значить, і вона має до будівництва найпряміше відношення. В житлово-комунальному відділі з цим погодилися. І Єрьомкіни примовкли.

Але, приїхавши сюди, я раптом подумала, що вони, може, знову розгорнули наступ на Ганну Іллівну. Я Білці, як своїй кращій подрузі, перед від'їздом доручила за цим пильнувати, адже вона член нашого «Загону Справедливих». Але Білка все-таки дівчина, і потім вона надто довірлива, запальна. Єрьомкіни її можуть обдурити.

А ти хлопець, мужчина, з тобою їм буде важче…

Одне слово, ти повинен допомогти Білці. Чи, точніше, нехай вона тобі допомагає. Тільки не ніяковій, будь ласка, коли вони почнуть вигукувати: «Ми будемо боротися за правду!» Вони так завжди кажуть, коли їм потрібно за самих себе постояти. І взагалі красиві слова для них щось на зразок димової завіси… Тож ти до слів Єрьомкіних не прислухайся. Ти краще їхні плани розгадай — і розладнай! Дуже на тебе покладаюсь.

Це і є моє випробування. Якщо впораєшся з ним, такий сюрприз одержиш, про який навіть і не мрієш! Хоча я про це вже писала.

Ну, от поки що й усе. Дій, Колю!

Я тобі такого довгого листа посилаю, що він цілком може за два зійти (бачиш, від тебе навчилася підраховувати!), цілих три дні його писала. Тож я трохи перепочину, а ти пиши — повідомляй, як ідуть справи.

Оля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Я сьогодні майже всю ніч не спав. Я чув, як