Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

вимовляючи прості слова, і те саме робив з її пащею. Один раз вона його навіть цапнула, але не сильно.

— Ну, і як, навчив? — знову підосавул з усміхом.

— Балакати не навчив. Казав, що тому завадила його власна шепелявість. Але мову нашу вона, схоже, розрізняє. Бувало, два білих, що з литвинів починали між собою по-своєму, так вона прямо кидалася на них.

Осавул якийсь час писав, а тоді відклав перо, підвів очі на Якима, сказав:

— Іди. Ти вільний.

Яким подивився здивовано і вдячно, по тому позадкував. Коли піднімався сходами, його ноги, здавалося, прилипали до дощок і він їх з силою відривав.

Озвався підосавул

— Ти й справді повірив йому, Мартине?

Замість відповіді Нетудихата розстібнув під шиєю гудзик і відкотив комір жупана. На шиї в нього темніли два продовгуваті синці.

— Це коли я тут відсипався після тієї ночі, — пояснив. — Мене душив чайковський другої чайки. Вірніше, те, що по ньому зосталося. І хоч боролися дві безтілесні сутності — його й моя — у сні, але синці на тілі, як бачиш, — справжні.

Раптом долинули тривожні голоси і враз судно зупинилося. Вибігши на поміст, осавул побачив, що очі козаків були прикуті до води з правого борту.

— Утік, — пояснили веслярі, які перестали гребти.

Минуло чимало часу, вже наблизилась друга чайка, а голова Якима так і не з’явилася на поверхні.

— Авжеж, утік, — стиха потвердив Нетудихата. — Від себе втік.

СИЛЬНІШЕ ЗА СТРАХ

На борту галери, крім команди військових матросів, перебувало ще півсотні яничарів для нового сінопського гарнізону. Усі, хто був на кораблі, тіснилися біля лівого борту, намагаючись не пропустити жодної деталі колофортечного простору, який ставав дедалі чіткішим. Скоро дві чорні плями на ньому перетворилися на згарища стапелів, на яких ще недавно стояли готові до спуску на воду галери.

— О, Аллах, високий, великий, за що такі випробування? — журився капітан галери, який стояв поруч з купцем Ібн Джафаром.

“Знав би ти, капудане, що коїться в моїй душі… — подумав купець. — Ти бідкаєшся про кораблі, які належали усьому царству, а я у відчаї, бо побачу скоро зруйнованим своє гніздо. Боже, хіба я лукавив з тобою? Хіба я дозволяв собі здирство чи несправедливість? Я мирив своїх жінок. Лягав у ліжко з якоюсь із них, хоча мені кортіло бути з іншою. І все заради спокою в родині. Боже, як він міг, той клятий Петро, за моє добре серце, за мої дружні почуття до нього так віддячити!? Вдавав із себе правовірного, хадж здійснив…” І тут щось стороннє втрутилося в плин тривожних думок купця. Те щось ніби звернуло його увагу на підмізинний палець з перснем, вартість якого годі було й визначити, на розмову в медресе з сином Селімом, якому Петро дав стільки грошей, що йому на півжиття вистачить. У душі Ібн Джафара затеплилася квола надія на те, що Аллах відвів лиху руку від його оселі. Не міг Петро не захистити дім, у якому стільки прожив. З усього видно, що зустріч із Зухрою в нього була щира, інакше вона не виказала б йому таємниці про Селіма.

Тим часом уже стало видно фортецю, більша частина якої виростала прямо з моря, біля неї поодинокі постаті. А з півдня, з пустелі, здавалося, витікав рудий потічок і осідав на піску біля брамного берега. То була вервечка каравану з нав’ючених верблюдів і мулів. Все, як і раніше… А тільки не було вже неприступної твердині — перлини в короні султана — наймогутнішого з володарів світу.

— Ти, ба, Ібн Джафаре, життя вливається в Сіноп, — озвався капітан. — Караван. Якби тамтешній люд справді вигубили б гяури, то купцям ні з ким було б торгувати. Шкода тільки, що ті, кого ти розшукував в Істанбулі, зникли. А так би ми привезли вцілілим жителям великий подарунок. Нехай би скарали на свій розсуд…

— Авжеж, шкода, — погодився купець. — Але чи компенсувала б та страта бодай часточку нещасть, заподіяних тими іблісами?

— Може, їх ще впіймають… — сказав капітан, дослухаючись до ударів бубна, у такт якому занурювались у воду по двадцять п’ять весел з кожного борту. З наближенням до берега гупання ставали дедалі рідші і весла вже, здавалося, не загрібали, а ковзали по воді.

— Навряд чи, — відказав Ібн Джафар. — Чоловік, якого я розшукував, знає всі закапелки Істанбула, всі дороги. Він міг податися в Аравію і там пересидіти. До речі, він більше схожий на араба, ніж на козака, — високий, сухопарий, смагляве лице має…

— Ти обшукував усі кораблі чи тільки ті, що йшли курсом на Фана Кара Тенгіз?

— Тільки такі. І всім, кого обшукував, повідомляв прикмети… Останнім судном, яке я обшукав, був неф венеціанський, що йшов курсом на Акерман. Його капудан — якийсь серб.

Ібн Джафар зійшов на берег з порожніми руками. Увесь його вантаж складали жменька монет у кишені і перстень з діамантом на підмізинному пальці, який купець обачно перев’язав смужкою батисту, ніби палець був порізаний. Його особисті речі, неспроданий крам залишилися на судні Юрем-бея. Все було, як і раніше, тільки на березі валялося чимало непотребу. І все ж це був уже другий берег — він випромінював тривогу й жах. З наближенням до брами, на якій не було варти, тривога дедалі густішала. Купцеві здалося, що він прошкує не смугою землі, яка відділяла море від фортеці, а межею між світами живих і мерців. Він озирнувся і побачив сліди своїх ніг на піску — один чіткий, другий нечіткий, що був відбитком коротшої ноги. Брама виявилася розчиненою навстіж — без варти, немовби то була брама в пекло. Бо ворота в рай вузькі-превузькі. Поминувши арку, Ібн Джафар занурився у відчай і жах, які ще не вивітрилися