Читати книгу - "Полуничний сезон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я дівчину свою провів і вертався додому. Тільки висунув носа з кутка Марущаків, як бачу — летить машина, мов скажена. Ледь устиг відскочити вбік. Вранці йду на роботу, бачу: біля дитсадка тин поламаний. Я й подумав, що це робота того придурка…
З-під висмикнутої сорочки виднілося голе тіло — ще більше засмагле, піж руки й обличчя. Павло позаздрив хлопцеві, бо його спина цього року сонця ще не бачила.
— А яка марка машини?
— «Уазик». І не наш. Наш жовтий, а цей темний був…
— А до вас хлопці з нашого району не наїжджають?
— Трапляється навідуються.
— Ви їх знаєте?
— А чого ж, знаю. Сашко Марченко та Іван Сосницький.
«Ще одна дійова особа — Сосницький», — з гіркотою подумав Турчин.
— Чим воші приїжджають?
— «Уазиком». Сосницький начальника контори «Сортнасіннєовоч» возить. От і катаються. Але то був не він. Машина в нього старенька, і він ніколи так її не гонить.
Капітан зітхнув: виходить, рано реабілітував Марченка. А може, й ні. Може, злочинці з іншого району, такі ж легковажні літуни, як Марченко та Сосницький. Про всяк випадок треба попросити колег, аби пошукали у себе машину, яка поламала штахет у дитсадку.
8
У райвідділі на Павла чекав Мірошниченко. Він сяяв, як нова копійка, але першим розмови не починав.
— Є новини? — сідаючи за стіл, спитав оперуповноважений.
— Вилучив сім… — при цих словах сержант поклав на стіл недопалки. Кожен загорнутий в окремий папірець і підписаний.
— Руками не брали?
— Що ви…
— Добро. А вони що, всі палять тільки «Столичні»?
— А лихо їх знає… Я усіх пригощав цими цигарками.
— Ну й даєте! — засміявся Турчин. — А підозри не викликали?
— Ніколи, — впевнено заявив Мірошниченко. — Тепер я смалений.
— Як із Омельчуком? Установили, хто в нього буває?
— Ми працювали разом із дільничним, — чомусь знітився сержант.
— Так і треба. Ну, і що масте?
— З тих, хто нас цікавить, десь за тижнів два до пригоди з ларком в Омельчука був Збучек. Потрапив, можна сказати, випадково: їхав із шофером «Сортнасіннєовоч» Сосницьким у Сохопілля. А цього Сосницького Марченко попросив підвезти з млина дерть.
Турчин підвівся, постояв трохи і пройшовся по кабінету. Лихо його знає, що воно закручується: злочинця треба шукати серед цих трьох. Серед цих трьох…
— Сосницький… Розкажи про нього.
— Ніби нічого поганого за ним не водиться. Старий парубок. Постійної дівчини не має. Ласий до молодих удів, розведених. На танцмайданчику, в Будинку культури буває рідко. Живе по сусідству з Марченком, то й трохи товаришують.
Зайшов дільничний Яківчук. Із його завжди ніби заспаного обличчя важко було дізнатися, які він приніс вісті. Повільно стягнув форменого кашкета, причесав посрібленого сивиною чуба і став очима оглядати стільці — вибирав, на якому краще присісти.
— То що у вас? — не втерпів Турчин.
— Дещо є. Сосницький бував у дворі Омельчука, їздить на машині, а я йому досі мало приділяв уваги, то тепер краще до нього придивився. Ви знаєте, що його контора стоїть на людній вулиці. Так ото мені пощастило знайти людину, яка бачила: тої ночі, коли обікрали ларьок, машина повернулася в гараж ледь не перед досвітком. І тоді, як на хлопця в Сухій Волі напали, теж десь ганяв мало не до ранку. Машину автоінспекція оглянула, але нічого такого не знайшли.
— А картер обдивлялися?
— Всю обдивлялися, як кажуть, із голови до п'ят. Вони не тільки цю, а й всі райцентрівські «бобики», здається, вже оглянули… Тепер перекинулися на села.
— Ви не помітили, які шини в машині Сосницького?
— Старі. Протектори геть стерті. А в тій же, що штахет поламала, які були?
— Нові, — із сумом мовив Павло.
— Тут у мене ще одне є, — Яківчук для чогось подивився на сержанта. — Правда, не факт, а припущення… Машина, якою приїхали на Млини злодії, стояла неподалік хати однієї заядлої самогонщиці. Думається мені так: вони спочатку не мали наміру обкрадати ларьок, а самогонки хотіли купити, але тої тітоньки не застали, їздила якраз до сина в Київ.
Турчин відчув під серцем гаряче тремтіння, котре зроджувалося там щоразу, як вдавалося напасти на слід злочинця. Прикро тільки, що думка ця прийшла в голову Яківчукові так пізно.
— Ви не дізналися, чи купував горілку у самогоншиці хтось із осіб, які нас цікавлять?
— Звичайно. Тільки хіба вона скаже? А сусіди хлопців цих не знають. Може, якби фотографії побачили…
— Ну, а машини… Хіба ніхто із сусідів не бачив, які машини під'їжджають?
— Питав і про це. Всі клянуться, що нічого не знають. А потім, місяців два тому тітку було оштрафовано за самогоноваріння, і з тих пір вона цим ділом ніби не займається.
— Ніби… Точно треба знати! — сердито зауважив Турчин і тут же пошкодував. Не варто було так. Він пройшовся по кабінету і зупинився біля вікна. Дивився у двір. Як знову заговорив, то намагався бути спокійним.
— Що ж, займемося впритул цими трьома: Сосницьким, Збучеком і Марченком. Найперше треба знати, де бував ті дві ночі Сосницький. Побачимо, які будуть висновки експертизи по недопалках.
Висновки мало пролили світла на справу. Із семи «бичків», що їх зібрав Мірошниченко, два було Тониних. У першому із тим, що підібрали на місці події, співпадала тільки помада, у другому — прикус зубів. Останнє вже щось важило. Але Мірошниченко не дружить зі Збучеком, хоч працюють в одній конторі, а Тоню взагалі не терпить. Було ще одне «але». Сосницький у добрих стосунках із Марченком, а Марченко підтримує зв'язки зі Збучеком і компанією.
Ще через день у кабінеті Турчина стояв Сосницький. Був високий, кремезний, чубатий, обличчя мінливе — то насуплене,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полуничний сезон», після закриття браузера.