Читати книгу - "Полуничний сезон"

217
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 129
Перейти на сторінку:
як осіннє небо, то чисте, світле. Спостерігаючи на ним, Павло несподівано згадав механізатора, котрий бачив машину, яка поламала штахет у дитсадку — в того очі то насуплювалися, то ясніли. А ще ж у Сосницького запам'ятовувалися вуса — розкішні, опущені донизу.

— Нам відомо, — відразу почав капітан, — що ви по ночах роз'їжджаєте на державній машині. Вас навіть бачили за межами району. Що ви на це скажете?

Сосницький зняв солом'яного капелюха (де тільки доп'яв такого), поклав на коліна, розчесав п'ятірнею чуба.

— Трапляється, прогулююсь, — мовив неквапливо. — Але не думайте, що це система.

Останні слова Павло пропустив повз вуха.

— Нам також відомо, що тої ночі, як на Млинах обікрали ларьок, ви повернулися в гараж перед досвітком. І тоді, як хлопця в Сухій Волі побили й пограбували, ви теж десь їздили майже всю ніч. А що на це скажете?

Сосницький насупився.

— Скажу вам, що дурне діло на мене вішаєте. Невже ви думаєте, що я міг поласитися на кілька пляшок горілки і на магнітолу, хай і японську, га, товаришу старший лейтенант? — спитав у Яківчука, який сидів збоку, під стіною. — Ви ж мене знаєте не один рік.

— Та знаю, — понуро відказав дільничний, — Але факти, самі бачите, які. Я буду радий, якщо нам вдасться встановити вашу непричетність до злочинів. Так що викладайте, що і як там було.

Сосницький одразу й почав розповідати:

— Раз таке діло, то де дінешся. Обидва рази ми із Сашком Марченком були в Марківці, він у Соні Третячки, а я у Римки Стоцької. Крім них, може, хтось із сусідів підтвердить. Машина ж, знаєте, не велосипед.

— Ви роз'їжджаєте тільки із Сашком?

— Тільки. Ну й, понятне діло, дівчат частенько прихоплюємо.

— Серед них такі, що курять, бувають?

— Ні. Хочте вірте, хочте ні, а ми такими гидуємо.

— Ви сказали «ми», отже, розписалися і за Сашка. А він, як знаєте, в непоганих стосунках зі Збучеком і Тонею. А вона курить…

— Не знаю, звідки у вас така інформація. Сашко, як і я, з такими слизняками міцно не контачить.

Турчина така відвертість радувала й воднораз насторожувала: чи не ховається за нею щось? А от Яківчук радів без будь-яких упереджень:

— Повірте мені, так воно й було, як він каже. Як добре, що я в ньому не помилився.

— І все ж показання його треба буде перевірити.

— Аякже, сьогодні й займуся.

— Але спочатку давайте заглянемо в гараж… Бачите, вже автоінспекція майже всі райцентрівські машини оглянула. Мотивують це тим, що на решті машин шофери сімейні, їм не до пічних прогулянок. Зараз інспектори в колгоспах, ми з вами глянемо. Є у мене одна думка…

— І в мене, уявіть собі, теж, — скупо усміхнувся Яківчук. — Райвиконкомівські гаражі непокоять.

Гаражі були оточені високими й крислатими деревами. На асфальтовому майданчику стояло два «уазики». Ще один був у гаражі. Турчин і Яківчук підійшли до однієї з машин. В моторі копирсався літній неповороткий водій. В очі відразу кидалися чималі подряпини, що тяглися через передню й задні дверці. Вони були трохи зашліфовані.

— Як же це ви, Павле Івановичу, такий класний шофер, а таке допустили? — кивнув Яківчук на дверці.

— З усяким може бути.

— Тільки не з вами.

— Воно, якщо по совісті, то й не зі мною, — зітхнув шофер. — Це Петро Федорович десь на щось налетів.

— Коли це сталося?

— Якщо пам'ять не підводить, десь у перших числах травня.

«Не помиляєшся, — радів Турчин. — Штахет у дитсадку поламано третього травня. І шини нові…» Яківчукове ж обличчя нічого не відбивало.

— А що, хіба Петро Федорович погано водить машину?

— Я такого не сказав би. А оце черкнув… Я вже не хотів із ним сперечатися.

— А вам не подумалося, що це не він?

— А хто ж?

— Може, вночі беруть машину «на прокат»?

— Ви що? Гляньте, який складний замок. Цвяхом його не відімкнеш, а ключі тільки у нас двох.

— Все може бути…

Водій глибоко замислився.

— А знаєте, — озвався згодом, — я теж починаю так думати. Одного ранку приходжу в гараж, а машина стоїть упритул до стіни. Глянув я і за голову вхопився: протитуманні фари розчавлені вщент. Я Петру Федоровичу нічого не сказав. Подумав, може, він не догледів. Всяке, думаю, може бути. Позичив у хлопців фари, у них були запасні, і поміняв. Петро Федорович помітив те і каже: «В нас обнова?» «Як бачите, — відповідаю. — Ці ніби кращі». «Випробуємо в тумані». Якраз туман був. Увімкнув я нові фари, а вони світять гірше за старі. «Не треба було міняти», — зауважив Петро Федорович. Я промовчав. А то ще таке вам скажу: прийду вранці, бачу, на спідометрі багатенько накручено. Теж мовчу. Думаю, Петро Федорович знову мене пошкодував, сам у неділю ганяв по району.

— Хто ж уночі катається на вашій машині?

— Чого не знаю, того не знаю. Ключі від гаража тільки в мене та в Петра Федоровича.

— Ну, а тепер пильніше оглянемо машину, — сказав Турчин і попросив Яківчука покликати в поняті водіїв, які стояли осторонь.

На картері, як і треба було ждати, знайшли свіжі подряпини. Ганчірку, якою протирали картер, Павло загорнув у газету і заходився писати протокол.


9

Турчин міряв кроками свій невеличкий кабінет. «Отже, злочинців, вважай, знайдено, — думав у такт крокам. — Це Збучек, Тоня, Зозуля і його дівчина. За вожака у них, безперечно, нахрапистий Збучек. Мабуть, він Яремчука по голові вдарив і магнітолу відібрав — йому з машина вискакувати зручніше, і похизуватися любить. Отже, з обшуком треба йти до нього…»

Павло зупинився біля вікна, руками зіперся на лутку. Надворі була теплінь, все купалося в сонці,

1 ... 61 62 63 ... 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полуничний сезон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Полуничний сезон"