Читати книгу - "Смерть у Києві"

все змінилося в поведінці їхньої хазяйки. Вони застали її за досить несподіваним заняттям: переносила сонних малих дітей в холодну половину, звільняючи теплу для гостей. Дуліб обурився:

— Невже дозволимо, щоб малі діти гибіли на холоді?

— Ви ж такі добрі люди, — тихо мовила жінка. — Такі добрі. Вклоняюся вам до землі.

І справді вклонилася і спробувала знайти Дулібову руку, щоб поцілувати.

— Не треба, — сказав лікар. — Перенесіть малих у

тепло, — ото й усе. А нам нічого не станеться й у холоді.

А вдосвіта, коли вони в темряві збиралися вже покидати своє пристанище, щось невидиме опинилося коло Іваниці, війнуло на нього теплом молодого тіла, шепнуло на вухо: «Оляна мене звуть». Іваниця хапнувся рукою, але впіймав пустоту, а Дуліб уже відчиняв двері в мороз, в путь, в безконечність, і хлопець тільки зітхнув важко: «Там Ойка, тут Оляна. І ніде не можеш побути бодай день, все тебе пхають кудись, а куди й чого? Ех, вернутися б та…»

їхали мовчки до самого дня, тільки сніг порипував під кінськими копитами та полозками саней, та покрикувало іноді щось у лісі, чи то розбуджене зі сну, чи збираючись на здобич, а чи вітаючи новий день.

Князь Юрій скоса позирав на Дуліба, мовчав затято й уперто, але врешті не стримався:

— Мономах учив: «На коні їздячи, коли мовчиш, зови втайні: „Господи, помилуй“». Це ліпше, ніж безліпицю мислити, їздячи. Досить нам з тобою безліпиці. Ти дмешся на мене, я злий на тебе. А винен хтось інший.

— Хто ж ще, крім тебе, князю?

— Негаразд вийшло вчора вночі. Та не моя то вина. Тіун сказав, що є молодиця, яка хотіла б князя. Гріха в тім немає. Поки чоловік живий, він живе.

— Тобі завжди так казатимуть, при тому чинячи насильство.

— Ти ж не допустив насильства.

— Випадок. До цього п'ятдесят літ мене при тобі не було.

— Гадаєш, усі п'ятдесят літ до мене тягали дівок мої тіуни?

— Не знаю.

– Іноді виправдання лунають недоречно. Тому знову заляжу в мовчання.

— Не треба про це, князю. Був випадок, і нема його.

— Показував тобі мій пергамент, лікарю, бачив ти записи і мав би вичитати звідти, що є речі, перед якими безсилий не тільки князь, а може, й сам Господь всемогутній.

— Згода, князю.

— Та буває, однак, що навіть у найлихіші часи чудо спускається на землю в поміч людському безсиллю.

І чудо те — жінка. Може, не хочеш цього збагнути, хоч мав би, бо ти ж не тільки чоловік, а ще й лікар, знаєш гаразд людську природу.

— Знаю, князю, чудо найвище. Зветься воно: любов.

— То не для князів. Одружуємося з міркувань державних, все підкоряється державі, доводиться забувати про своє людське, коли ж нагадує воно само, тоді може довести й до шалу. Забуваєш про справедливість, про святощі. Борешся з собою, але не завжди дається перемога. Однак, вважаю, свідомі вчинки від цього страждати не повинні. Та менше про це. Обіцяв показувати тобі, а не розказувати. Шкодую, коли показали не те, що бажалося.

— Я тобі не суддя, — сказав Дуліб. — І не праведник, за якого мене вважаєш від першого дня знайомства.

— Але жорстокий, як усі праведники.

Знову їхали цілий день без перепочинку, бралися у верхоріччя волзьких допливів, віддалялися від звичних шляхів, які починалися від Суздаля або Ростова, перехрещувалися в недавно закладеній Юрієм Москві, вели на південь до Чернігова та Києва.

Колись ще Мономах уперше проїхав з Києва в Ростов найкоротшою дорогою крізь вятичів. Тоді він пройшов повз селище боярина Степана Кучки коло впадіння річки Неглинної в Москву. Долгорукий повторював кількаразово батьків шлях, і щоразу на путі ставала річка Москва, і все сходилося коло Куччиного селища, так ніби боярин навмисне захопив це стародавнє поселення, де схрещувалися всі дороги заліського краю. Верхньою притокою Істрою Москва близько підходила до Лами, притоки Шоші, яка впадає в Волгу. Так Дамським волоком, знаним новгородськими купцями з давніх-давен, Москва поєднувала верхоріччя Волги з середньою Окою. З другого боку селище Куччине стояло на зламі ріки, при її повороті на південний схід, де вона притокою Яузою майже впритул підходила до Клязьми, по якій ішов через Москву поперечний шлях з заходу, аж від Смоленська, на схід, до самих булгар. Від Москви йшла, пролягаючи Куччиним полем, велика дорога на Володимир і Суздаль, або ж по Яузі й через рогозькі поля на Клязьмі теж до цих городів, які Долгорукий розбудовував і зміцнював на противагу боярському Ростову, що ніяк не міг забути про своє первородство. Власне, на Ростов і Переяславль-Заліський дорога з київського й чернігівського півдня також пролягала через Москву, йдучи від Лопасні.

Та всі ті шляхи зосталися десь позаду, князь Юрій скеровував свій похід далі від звичних напрямків пересувань, в обхід тих великих селищ, які виникли на кінцях коротких переволок з одної притоки межиріччя до іншої, він заповзявся пробитися в найдальші нетрі лісового краю, вони їхали день крізь день, їхали місячними ночами, ночували в селах то княжих, то боярських, іноді й коло вогнищ у лісі, бо не зустрічали людських осель, здавалося, що земля ця спервовіку лежить у недоторканості, а коли й заносила сюди доля чоловіка, то щезав він безслідно, не полишивши по собі ніякого сліду, хіба що тільки потемнілі копички сіна на колишніх луках коло річок, але не близькістю людською віяло від копичок, а задавненим сумом і холодною безнадією, бо ніколи не знаєш, хто косить оте сіно, хто складає в копиці, не знаєш і не вгадаєш, і копиці стоять вічно, мовби поставлені духами, в пустельних снігових долинах, серед безлюддя, під холодним зимовим місяцем, і тільки коні, мабуть, знають таємницю цих причаєних копиць, як відкривається їм ріст трави влітку і мова плинучої води, яка завжди тече світ за очі, а куди й чого — хто ж то відає? Може, не відають навіть коні?

В плутливих мандрах своїх напоткнулися вони на незвичайне селище. Власне, й не одне, а троє селищ, поєднаних трьома дорогами — нижньою, середньою і верхньою, що відповідно вели до розташованих на різних рівнях понад рікою поселень, сходячись у долині, заставленій такими самими копицями злежалого сіна, як траплялися в отих примарливих підмісячних долах, де не знати було навіть людського духу.

Долгорукий, вважаючи селище мерянським, послав наперед гінців для розпитування, однак вони повернулися із звісткою, що село руське, але нічиє.

— Як то нічиє? — здивувався Юрій.

— Нічиє, вацьо, — розвів руками княжий розтоптувач чобіт, який теж їздив на розглядини, бо намагався випередити свого князя