Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

ми їх обговорювали, і він давав слушні поради. Особливо ж мені шкода, що Олекса не написав п’єсу «Пупи» (назву придумали ми з ним) – сюжет, достойний «Ревізора», розказаний одним начальником шахти. Передам його від «я» начальника шахти.

Приїхав я у відпустку додому в районне село, осінь, нудьга, мжичить, вийшов на вулицю провітритись. Проходжу біля райкому партії. Світяться тільки двоє вікон на другому поверсі, в першого. З ним ми вчилися в одному класі. Зайшов. Перший сидить за столом у своєму кабінеті, переглядає якісь папірці, рве й кидає в кошик. Ну, як ведеться: як живеш, як жінка, діти… Він позачиняв шухляди столу й каже: «Знаєш що, пішли до мене на іменини. Мені сьогодні сорок. Формально банкет дає кооперація з приводу виконання плану, а насправді… на мою честь. Я тільки що приїхав з області, з бюро обкому, мене звільнили з роботи, але вони ще не знають. Ходімо вип’ємо». Прийшли. Столи ломляться од «дефіцитів». Під стінами гості, районне начальство, голови колгоспів, у яких пальці, як червоні сосиски. Перший махнув рукою «садісь». З лівого боку біля першого – секретар по агітації, з правого… підсадили молодичку… – кругом сто. Секретар по агітації тамадує. Усі тости за першого. І такий він, і такий, і такий. Велет, геній. Спробував він піднести чарку за ту ж промкооперацію, й руками замахали: що ми без вас. Ніщо. Тільки ви… І ось – апофеоз банкету. Смажені в маслі курячі пупи. Тільки їхній кухар уміє так приготувати. Кухар з тацею ще на кухні, а оркестр вже вдарив туш. І в цю мить до банкетного залу заходить заворг і йде до першого. Іде, а не вповзає згинці, як завжди, підходить незалежно й невдоволено: «Іване Івановичу, ви замкнули свій кабінет, а урядовий телефон тільки там. Мені треба подзвонити, дайте ключі». Перший дав ключі, всі дивляться здивовано, вражено. А заворг йде до дверей і на ходу кидає: «І взагалі, що це таке, п’янку розвели. Його сьогодні звільнили з роботи, а ви…» Першим зорієнтувався кухар у дверях, крутнувся з пупами на таці й зник. А далі… Далі почалося. Спочатку ніби знічев’я, по тому густіше й густіше, всі почали виказувати першому всі його незугарності, помилки, вади. Тиран, самодур, невдатний керівник, розпутник. Той довго сидів мовчки, а тоді підвівся й вийшов. Я – за ним. Ідемо вулицею. Мжичка. Перший: «Ходімо до мене ще вип’ємо. У мене є пляшка доброго коньяку. Моя з дітьми в санаторії». Прийшли. Сидимо. Цідимо коньяк. Раптом – телефон. Перший бере слухавку. У ній голосно, що і я чую: «Ну что, напустіл у штани? Стахурскій говоріт (перший обкому). Ладно. Попугалі. Строгачьом отдєлался. Работай. Да возьмі в рукі тєх своіх засранцев. Распустіл ти іх».

Ми ходили з Олексою і з реготом обговорювали, розробляли сюжет, вигадували все нові й нові деталі. Підключилися інші письменники, обговорювали і реготілися разом. Проте Олекса так і не написав п’єси, деякі мотиви використав у іншій, але побіжно, вони зовсім не заграли. А міг би втнути річ гостру, дотепну, значущу. Бо ж і сам був дотепний, і гострий, цікавий, розкований, навіть лихослівний. Любив розказувати всілякі соромітні історійки, навіть прибріхуючи на себе. З ним було завжди весело, цікаво. Нам часто імпонують такі люди, ми й самі «підтягаємось» до них. А що вже вмів обсміяти когось, піддурити. Ось зустрів на вулиці старого знайомого: «Чого не дзвониш, чого, собако, не заходиш». Той червоніє, йому незручно. І буде дзвонити, але Олекси завжди «немає» вдома.

Скільки ми з ним провели вечорів біля багаття над річкою, ночей під стогом на лузі. У мене була машина, об’їздили од верхів’їв Прип’яті до гирла Дніпра. Іноді Олекса залучав до компанії й інших своїх знайомих. Особливо захоплююче вони розігрували всілякі сценки з редактором «Мерця» Маківчуком. Ще коли Олекса написав «Фараони», він шукав «міцного» співавтора, штовхача, пропонував співавторство Маківчукові і мені. Той відмахнувся. Тепер бив об поли: «викинув мільйон у нужник». Коломійця називав мільйонером. Одного разу заходимо до Маківчука в редакцію, а він: «мільйонер і мільйонер». А ми: та й ви не бідняк. І зарплата, і книжечки редагуєте… Ох, як він звився. А потім усім розказував: «Прийшло двоє нахалюг, кажуть – ти гребеш лопатою гроші. А я їм ось мої гроші (крутив дулі), а вони рвуть, один лізе в сейф по відомість на зарплату, інший у кишеню по партбілет. А я їм – нате, нате».

Про Маківчука ходили легенди. Хтось із перчан колись, вірю, напише. А я пригадую… Сидимо над ставом з вудочками. Хтось біжить за спинами, лається: геть, марш, ставок рибгоспу, зариблений. Маківчук і голови не повертає. Той, врешті: «Ось я побіжу директору скажу». «Скажи йому, нехай поцілує мене в с…» Прибігає директор. Упізнав. («Перця» боялися.) «Федоре Юровичу, ви б узяли човника, он там під очеретом». «Не заважайте». «Так по риболовлі зайдіть, у мене є така зубрівочка». Вип’є і зубрівку. А потім напише фейлетону, як начальству можна ловити рибу в такому ставку, а простого смертного прогнали б у три шиї.

Я не раз їздив з Маківчуком на полювання, на рибу. Найвідоміша історія з тих поїздок трапилася в одному колгоспі. Сиділи за столом. Маківчук у білій, шовковій вишитій сорочці. Любив червоне вино. Перед ним високий келих з вином. Голова колгоспу розказує, як в час німецької окупації його заарештували німці, зв’язали руки мотузком і везли на возі. «В’їжджаємо в лісок. Думаю: якщо тут не звільнюсь і не втечу – мені гаплик. Напружився, раз – і мотузок трісь». Він показує, як розірвав мотузок, розкинув руки і келих з червоним вином – на сорочку Маківчукові. Усі заніміли. Маківчук по хвилі: «От ідіоти німці. Не могли зв’язати цього дурака дротом».

…Іде Маківчук по Хрещатику заклавши руки за спину, зустрічає знайомого. Той: «Куди це, Федоре Юровичу?» «Несу с… у ЦК, щоб набили». Якось на полюванні один підпилий мисливець, колишній кадебіст, розповідав, буцім коли він працював у тайзі, то ведмідь викрав жінку, тримав у барлогу, носив їй малину і мед. Усі слухають, а Маківчук поміж іншим: «Самим трахать нікого, а тут ще ведмеді крадуть». І – кінець розповіді. Любив підштрикувати співбесідників, кпити зі співробітників. Одного разу й вони дотепно розіграли Маківчука. Зайшов до редакції дядько з села – голова колгоспу чи бригадир. Іде коридором, а перчани стоять, курять. «Де тут редактор?», – запитує. «Отамо, в кінці приймальня». І тут когось «осіняє»: «Тільки наш редактор глухий, то ви кричіть, а то він не чує». Поки дядько