Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 99
Перейти на сторінку:
йде, розглядаючи всілякі оголошення, стіннівки, той-таки працівник забігає до редактора: «Федору Юровичу, до вас там чоловік, так ви кричіть, а то він глухий, як тетеря». Чоловік зайшов до кабінету, всі скупчилися під дверима: «Драстуйте!» – на всю силу. «Доброго здоров’я!», – ще дужче. «Я оце прийшов до вас…» «Кажіть». Як звели ревисько. Перчани за животи тримаються. Врешті Маківчук збагнув, що тут щось не так: «Якого хріна ти кричиш, я не глухий!». «А ти чого зіпаєш?». І почали сваритися.

Якось і я вельми не в лад, а може, в лад, відказав йому. Маківчук був горбатий. Ідемо в машині на полювання й за щось засперечалися. І він: «А я думаю ось так». І я тоді: «Горбатого могила виправить». Останнє слово ще не вилетіло з рота, я збагнув нетактовність, та ба… Маківчук: «Етікєт же нужно імєть». Нас у машині (машина Маківчука – перчанська) на задньому сидінні сиділо троє. Маківчук – попереду. І ось неприємність – лопнула ресора. Далі повземо ледве-ледве. І Маківчук буркотить, але так, щоб усі чули: «Воно мені треба. Насаджаєш усіляких гавнюків, аж ресори ламаються». Я довго терпів, а тоді до шофера: «Зупиніть». За речі, й виліз із машини. Степ, пустеля, мете поземка. Шофер здав назад, Маківчук почав умовляти: «Я пожартував». Врешті я сів і ось у кімнаті за столом він коментує: «Отаке зле, як щеня, так і вчепилося, так і вчепилося». А я стою в сінях, чую.

Чому я розповідаю всілякі такі придебенції. Щоб таки підкреслити, куди тоді йшла побічна енергія, «пар». Про політику не говорили, взагалі, будь-які серйозні розмови були небезпечні. Отож «пар» ішов у «хохми», розиграші, побутові епіграми, чарку.

Через Коломійця я спізнався ближче і з Олесем Гончаром. У «Дніпрі» він опублікував тільки одне оповідання. І на риболовлю з нами їздив лише один чи два рази, й то вдень. Запрошували на ніч, до вогнища: «А комарі? А спать де будемо?» «На сіні. Ви ж на фронті спали будь-де». «Отож і досить, наспався». Таким він був, трохи вельможа, трохи зверхник – щоб усі були нижче й дивилися на нього знизу вгору. І сперечалися ми наприкінці його життя часто (прогулювалися разом у Кончі), він не міг осягнути нових літературних взаємин, порядків тощо.

Але був він людиною дуже послідовною і цільною. Високоморальною, аж до пуританства. І боліла йому Україна вельми, був її великим патріотом, неухильно боровся за її утвердження, за українську культуру, мову. Сьогодні, бачачи, як толочиться, наче зелені вруна наша мова, як цураються її наші зверхники, цвенькають, де тільки можна, по-чужому, думаю, як би то похований «на нашій, не своїй землі», переживав Олесь Гончар всю цю зраду й наругу, як би боліло його серце. Література була для нього святістю. Любив і він дотепний анекдот, але не вельми «солоний». Ось ідемо ми втрьох київською вулицею: Гончар, Коломієць і я, попереду вихляє задком жіночка, та так замашно, аж-аж, Олекса: «Олесь, поглянь який задок, ти б оце…» Гончар зупиняється, плює набік: «Тьху, гидота. Як ти можеш, як тобі не соромно. Жінка, це ж святість». Трохи награно, а трохи й ні.

До редакційної колегії входила Ліна Костенко, в складі парторганізації редакції перебував Іван Драч. Двічі вищі партійні інстанції вимагали виключити його з партії. Тримався Іван Драч вельми достойно, з гідністю, і нам всім довелося докласти зусиль та винахідливості, аби його не виключили, ми галасували на зборах (на яких були представники тих інстанцій), не давали Драчеві говорити, і все одбулося доганами. Бо ж виключення з партії – це було й відтинання від літератури. А бодай хоч трохи покаявсь, хоч як ми просили перед зборами, відмовився навідріз. Верстку «Криниці для спраглих», недозволеної до друку, я недавно подарував Драчеві. Іван Драч завжди викликав у мене повагу, часом аж зачудування (мені самому не вистачало його безкомпромісності, твердості, безапеляційності), – скажімо, при організації того ж Руху. Першим ідею Руху, а точніше, Народного фронту, схожого на литовський, подав письменник Фока Бурлачук, він запропонував створити напівтаємну групу по виробленні програми… Але його від того відговорили, й тоді він виступив на відкритих партійних зборах. Його підтримали Віктор Терен, інші письменники. Створили оргкомітет в складі парткому Спілки, до якого увійшли Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник, Віктор Терен, я, ще кілька письменників-комуністів. Почали писати програму, відштовхнувшись від двох чи трьох в чомусь вдалих, в чомусь невдалих думок Віктора Терена, які він зафіксував на кількох сторінках паперу. Писалася програма без ентузіазму, бо вже знали, що ЦК КПУ опублікувати її не дозволить. А тим часом відбулася одна нарада оргкомітету, друга, збори київських письменників у приміщенні Будинку кіно. ЦК КПУ намагалося зробити Рух суто мистецьким, безпечним, не політичним – рухом за якість мистецтва. Зібрало нас в малому залі тодішнього Жовтневого палацу, ґвалтувало кілька годин, але перекабатити на ту стежку – Рух за мистецтво – не змогло. А далі розгорнуло критику в пресі, вдалося до прямих погроз. І ось тоді, та, власне, від самого початку, на саме вістря боротьби за Рух вийшов Іван Драч, – відважно, сміливо, захищався, нападав, кидався на всі боки, вів за собою тих, що вагалися, сумнівалися. Спілка письменників у ті дні була схожа на військовий штаб, в ній товпилося стільки люду, що, бувало, завгосп прибігав до мене й казав, що можуть не витримати перекриття другого поверху. Мене самого було кликано, й то не раз, до кабінетів секретарів ЦК КПУ, часом мене вмовляли, часом грюкали по столу кулаком: «Прикрий! Введи пропускну систему». Вимагали, аби не давав транспорту, не робив замовлень на друковану продукцію для Руху. Адже в Руху не було нічого, і замовлення на листівки, на друк рухівської газети писали на бланку Спілки, ще й внизу рядок: «Оплату гарантуємо». І мій підпис. Почали вимагати ввести пропускну систему й деякі інші керівники Спілки. Але я тримався, бо попереду були Драч, Павличко…

Раптом одного вечора до мене подзвонив Борис Рогоза: «Юрію Михайловичу, ЦК наказало в завтрашньому номері “Літературної газети” опублікувати програму Руху». Була зрозуміла мета публікації: організувати проти Руху виступи в пресі, скомпрометувати програму (заздалегідь була готова «важка артилерія» – академіки, робітники…). Я стривожився, адже знав, що програма просто не відредагована, як кажуть журналісти, «сира», в ряді місць вразлива для критики з боку елементарної грамотності. Я подзвонив до Павличка, Драча, Олійника, Брюховецького, Дончика, й ми рано-вранці зібралися в коректорській видавництва «Київська правда», де друкувалася «Літературна газета». Уже йшли полоси. Ми правили кожен абзац, кожен рядок. Друкарі були в розпачі.

1 ... 61 62 63 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"