Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

було дати Мартінові зрозуміти, що Вістінґ за крок від істини.

— Ще вона відклала ваше спільне фото й вийняла його з рамки — точнісінько за тюремним приписом: «одне фото без скла й рамки».

Мартін нерішуче похитав головою, ніби почувався зобов’язаним протестувати.

— У такому разі це пояснило б і наявність квітів, — згадав ще Вістінґ, маючи на увазі букет з чотирнадцяти троянд на комоді в коридорі. — Вона могла купити їх сама, щоб подарувати тому, у кого хотіла попросити вибачення.

— Ні, — рішуче заперечив Мартін. — Думаєш я не знав би, якби все було так, як ти кажеш?

— Але щось було з нею негаразд, — наполягав на своєму Вістінґ. — Її товаришки з хору казали, що останнім часом Катаріна була сумна й пригнічена.

— Не помітив… — відмахнувся Мартін. — Вони не знали її так добре, як знав я. Ми вже з тобою про це говорили. Не була вона пригніченою. Нічого її не мучило. Під час нашої останньої телефонної розмови вона сміялася, як завжди.

Сиділи б вони в кімнаті для допитів, Вістінґ натиснув би більше. Наполіг би, що не все було так, як завжди. Чомусь же Катаріна спакувала валізу, чомусь же лежав букет троянд у коридорі, чомусь же нашкрябала код на папірці в кухні, чомусь же вона зникла!

Замість дотиснути Мартіна, довести, що той суперечить сам собі, Вістінґ підвівся і пішов на кухню.

— Поставлю каву, — сказав він мимохідь.

Вістінґ налив води з відра в кавник, поставив на конфорку грубки. Потім вийшов надвір до вітру.

Світла місяця було достатньо, щоб знайти дорогу до узлісся. Він став спиною до хатини. Надворі похолодніло ще десь на два градуси. Від його сечі здіймалася тепла пара. Він заправив штани й рушив назад. За кілька метрів від хатини зупинився. Світло з вікон мало мідний відтінок. Усередині видно було Мартіна. Той підвівся і рушив до своєї спальні зі свічкою в руках.

Вістінґ став на інше місце, щоб бачити, як він поводитиметься.

Мартін поставив свічку на нічний столик і схилився над наплічником. Він стояв спиною до вікна, і при слабенькому миготінні свічки важко було побачити, за чим він там нишпорив. Начеб вийняв одяг, щоб перевдягнутися. Витягнув із штанів сорочку, але не зняв її. А тоді знову взяв у руки свічку й вийшов з кімнати.

Коли Вістінґ увійшов до хати, кавник уже закипів. Він насипав у нього меленої кави й поніс кавник з двома горнятками до вітальні.

— Я прихопив з собою трохи шоколаду, — Мартін кивнув на пакетик на столі.

— Я теж щось прихопив, — усміхнувся Вістінґ і зник за дверима своєї спальні.

Він розгорнув зі светра пляшку коньяку й повернувся до вітальні.

— Ювілейна партія, — сказав він, ставлячи пляшку на стіл. — Ти вже такий коли-небудь куштував?

Мартін похитав головою.

— Такий мені трохи не по кишені, — усміхнувся він.

— Мені — теж, — Вістінґ розірвав опломбування. — Отримав у подарунок від одного автобусного водія з Рісьора.

Корок вискочив з глухим звуком. Вістінґ підніс горлечко до носа, понюхав. Міцний пряний дух вдарив у ніздрі.

— Його донька стала жертвою Печерної людини, — продовжив свою тему Вістінґ. — Її розшукували шість років, аж ми знайшли її в одній криниці в Танумі, у південно-західній Швеції. Батько дівчини був такий вдячний за те, що скінчилася невідомість і він дізнався правду, що подарував мені цю пляшку.

— А хіба поліції дозволено брати дарунки? — завважив Мартін.

— Не міг йому відмовити, — відповів Вістінґ. — Він втратив свою єдину доньку.

Вістінґ приніс з кухні дві склянки на молоко.

— Підійдуть! — усміхнувся він, наливаючи до половини коньяку.

Мартін підніс склянку до носа.

— Її звали Гільде, — розповідав Вістінґ, затикаючи пляшку корком. — Гільде Янсен. їй було двадцять років.

Мартін розгойдав у склянці напій і знову понюхав.

— Я пообіцяв йому, що перший келих вип’ю за неї, — Вістінґ підняв догори склянку так, що бачив крізь неї обличчя Мартіна — брунатне й перекривлене.

Мартін цоркнувся з ним, і вони відпили по кілька крапель коштовного напою.

Вістінґові стало цікаво, купив Стіллер коньяк за власні гроші чи це Кріпос перерахував зі свого бюджету. Хай там як, але він здивувався самому собі, як просто було сфабрикувати брехню про походження пляшки — сконструював історію, провівши паралель з історією Надії Кроґ.

Вістінґ і, справді, був у команді поліцейських, які піднімали тіло Гільде Янсен з дна старої криниці. Батько дівчини був глибоко вдячний і подарував Вістінґові коштовний… букет квітів. Придумати брехню легше, коли в ній є елементи правди.

Кава настоялася. Коли Вістінґ розливав її, у горнятка потрапило й трохи кавової гущі.

— Було там щось і про матір? — запитав Мартін, не підводячи голови від горнятка.

Вістінґ відставив кавник.

— Ти про що?

— Ну, у статті Ліне. Вона щось написала про матір Надії Кроґ? Бо ж матері найважче…

Мартін глянув йому в вічі й згадав про давнє газетне інтерв’ю, яке Мартін зберіг, щоб сплагіатити її почуття. Щось у її словах, певно, сильно його вразило.

— Ні, — похитав головою Вістінґ. — Не думаю, що мати хоч раз погодилася на інтерв’ю, — додав він, сподіваючись спровокувати Мартіна на заперечення.

Мартін насолоджувався кавою.

— Ліне розповідала, що батько Надії досі зберігає подарунок для доньки, навіть не розпаковував його, — продовжив Вістінґ, не дочекавшись ніякої реакції від Мартіна. — Подарунок купила Надіїна бабуся у Парижі. Він призначався внучці на день народження, але потім Надія пропала. Бабуся залишила його нерозгорненим, сподіваючись вручити внучці, коли та повернеться. Літня жінка померла того року, коли Надії мало б виповнитися двадцять сім років. Подарунок досі на неї чекає.

Мартін відставив склянку з коньяком, потягнувся до горнятка з кавою.

— Ліне про це написала? — запитав він.

— Це — частини історії про Надію.

— А що в пакунку?

Вістінґ вийняв з пакетика на столі шматочок шоколаду.

— Ніхто не знає. Коробочка стала своєрідним символом усієї справи. Відповідь — всередині, ретельно схована.

Мартін знову поміняв каву на склянку з коньяком.

— Ви, слідчі, завжди видаєтеся такими впевненими, що розкрити справу можливо, — промовив він, опустивши руку зі склянкою на коліна. — А якщо відповіді вже давно немає? А якщо всі, хто хоч що-небудь знав, уже померли, як от бабуся Надії?

— Неодмінно ще хтось залишився з тих, що знають. Треба лише глибоко покопати, — заперечив Вістінґ. — Крамниця в Парижі, може, клієнт продавчині, може, пасажир, з яким жінка пустилася в розмову в літаку або подружка, з якою зустрічалася після повернення додому й розповідала про свою подорож у Париж… Завжди є хтось,