Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

про причини польсько-української боротьби вже в XVII столітті — а перейду просто до нових часів, коли почалися спроби освітлити тяжке історичне питання науковим способом, за допомогою історичних дослідів.

В 1857 році два історики — польський Мих. Грабовський і український П. Куліш умістили в однім українськім виданні («Записки о Южной Руси», т. 2) по статті на одну й ту саму тему. Обидві статті носили однаковий титул: «Про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVII віці». Обидва учені не однаково поясняли ці причини. Грабовський підносив заслуги польського елементу в ділі колонізації й оборони краю: він підкреслював дух реліґійної толеранції з польського боку й брак адміністраційного та панського гніту над українською людністю. Козаччина, на його думку, виросла й розвинулась на ґрунті повної політичної свободи. Не польський уряд був винен в конфліктах, які виникли між козаками й Польщею, а насильства польських жовнірів і суворі способи приборкання незадоволених козаків. Це обурило народ. Стремління запровадити церковну унію, яка так обурювала проти себе український народ, диктувались зовсім не бажанням подавити реліґійну свободу, а звичайною в ті часи політикою уніфікації держави через заведення одностайного реліґійного обряду.

Куліш на це відповідав у своїй статті, що причиною боротьби були шляхетські погляди на народ: козаків і селян уважано за нижчі істоти, над якими шляхта й пани могли знущатись, скільки хотіли. Отже боротьба велась із за ображеного почуття людської гідности. На ґрунті польської державности зустрілись дві цілком протилежні по свойому світогляду народності; одна репрезентувала погляди аристократичні, друга демократичні. Виявилось, що істнувати в купі в одних умовах вони не можуть.

Треба зазначити, що пізніше Куліш змінив свої погляди на козаччину, в значній мірі під впливом польської історіоґрафії. Він став дивитись на козаччину, як на силу, що виявила більше руїнницьких, антидержавних нахилів, ніж творчих; він обвинувачував її в руйнуванні культури на Україні, а польських панів готовий був уважати за культуртреґерів, що старались приборкати козаччину, як перешкоду для мирної праці й для успіхів цивілізації.

Первісні погляди Куліша піддержав і розвинув другий український історик М. Максимович. Він спростовував заслуги поляків в ділі колонізації України і заперечував, щоб польське панування несло з собою мир і свободу. Народні пісні говорять про зовсім інше. Не було й «духа толеранції»: навпаки, реліґійні утиски над православною вірою найбільше спричинилися до польсько-українського ворогування. В боротьбі за віру обєднались усі верстви українського народа, а провідну ролю в боротьбі взяли на себе козаки.

Коли той же самий Грабовський кілька літ пізніше готовий був бачити в козацьких повстаннях звичайні бунти, то українські історики в цих повстаннях бачили прояви протесту проти національного, соціяльного й реліґійного утиску. Київський професор Н. Іванишев знаходив, що боротьба велася на національному й на реліґійному ґрунті, бо поляки хотіли зпольщити й окатоличити український народ. Церковна унія мала чисто політичні цілі. Польський уряд хотів нею скріпити державний орґанізм, а польські політики хотіли знищити моральний звязок України-Руси з Московською державою. Але вийшло навпаки. Сам польський народ, на думку Іванишева, не виявив реліґійної нетерпимости, але в його владі були чужі елементи — римський фанатизм: «як погребальний факел, фанатизм кидав свій зловіщий світ на всю історію Річи-Посполитої й провадив цю державу до політичної смерти». Так само дивився на спірне питання й Костомаров, полемізуючи з польським письменником Т. Падалицею (Фішем), який закидав йому, що він у своїй монографії про Богдана Хмельницького занадто вихваляє козаччину, не звертаючи уваги на її кріваві вчинки й на руїнництво. У відповідь на твердження Падалиці, що устрій Польської Річи Посполитої ніколи не загороджував Україні шляхів для розвитку народньої маси, що установи Річі Посполитої були благородні й мудрі, а що псували справу лиш виконавці законів, Костомаров казав, що закони Річи Посполитої не охороняли селян від утисків і зловживань з боку панів, що панська сваволя викликала, як реакцію, таку ж сваволю з боку селян, які йшли в козаки, і що тяжке становище селян у Польщі засвідчене не тільки чужинцями XVII віку, але й самими ж тогочасними польськими письменниками. В своїй відомій статті про «Дві руські народности» (в «Основі» 1862 р.) Костомаров писав, що поляки й українці близькі між собою вдачею й основою народнього характеру, це ніби дві близькі вітки, які одначе розвинулись цілком супротивно: одні зростали в собі й уґрунтували основи панства, другі мужицтва, або висловлюючись загально прийнятими словами: поляки — народ глибоко аристократичний, а українці — глибоко демократичний. Але ці терміни не зовсім відповідають умовам нашої історії й нашого побуту, бо «як польська аристократія занадто демократична, так навпаки, українська демократія аристократична». До польської аристократії, на думку Костомарова, ніяк не прищепився феодальний устрій, бо шляхта не допускала, щоб між нею в одних було більше прав, у других менше. З свого боку український народ, стараючи збудувати своє життя на основі рівности, не міг вдержати її так, щоб не появилися окремі особи й роди, які захопили в свої руки владу й перевагу.

Події 1863 року — польське повстання проти Росії — загострили історичний спір. Проф. Антонович, що саме тоді станув на чолі наукових дослідів над історією українсько-польських взаємин, писав, що провідним принципом українського народа являється демократизм і віче; найяскравішим втіленням цих принципів була козаччина й Запорозька Січ. У поляків же головний принцип — аристократизм; поляки дбали про інтереси шляхти, українці про інтереси селян, піддержаних козаками. Звідси повстав неминучий антагонізм. Як бачимо, Антонович тримався таких самих поглядів, що й Костомаров.

Польська наукова історіоґрафія 60-70 років ставилась в особі К. Шайнохи до козаччини негативно. Шайноха правильно поясняв ґенезис козацтва потребою для українського населення в самообороні. Та на зміну меча мусив прийти плуг, і починалася культурна праця. Але козакам не треба було спокою, бо вони тоді губили рацію свого існування. Шляхта хотіла повернути їх в хлопів-хліборобів, а вони не хотіли цього й боролися за свою свободу. Отже козацько-польська боротьба це по суті боротьба між зброєю й плугом. Не реліґійні справи були движучим нервом боротьби козаків з поляками XVII в., а суперництво плуга й меча, суперництво мирної хліборобської культури й козацької вольниці.

Польський історик Ал. Яблоновський, який присвятив багато праці дослідам з історії України, бачить причини ворожнечі у відносинах соціяльних: у боротьбі між поміщиками й селянами; реліґія не грала тут ролі, а ще менше національність: ніякої національної свідомости, ані своєї власної культури українці не виробили й зоставались українцями лиш доти, доки не зустрічались з чужою просвітою, в данім разі польською,