Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

та не переймали її. Другий польський історик Т. Корзон дивився на козаків, як на болючий нарост на тілі як Польщі, так і Москви, однаково шкідливий для цивілізації. Центром цієї небезпеки для культури була Запорозька Січ, що приваблювала юрби хлопів, які прагнули дикої волі, лінивих, жорстоких пяниць. Боротьба Польщі з козаччиною це боротьба двох сил: колонізаційної, господарської, культурної і бунтівничої, руїнницької, яка довела до крівавого потопу — Хмельниччини. Ці самі погляди популяризувалися в польському письменстві таким видатним письменником як Генрих Сенкевич, а в ближчі до нас часи ще й істориком-белетристом Фр. Равітою-Гавронським.

Як же дивилась на польсько-козацькі — чи все одно, на польсько-українські відносини історіоґрафія російська. Знаменитий автор «Історії Росії» С. Соловйов дивився на козаків як на елемент антидержавний. Козацтво, писав, Соловйов, не було виселенням маси людей, які розійшлися з своїм суспільством через ріжницю поглядів політичних чи реліґійних, або людей, що шукали більшого простору, більш зручних умов задля вжитку своєї праці або капіталу, а через те здатних покласти тривкі основи для громадського життя. Козак тікав у степ, шукаючи лиш особистої свободи; він ішов туди не задля того, щоб працювати. Вільний козак зовсім не хотів працювати або хотів працювати яко мога менше, хотів жити чужим коштом, на кошти чужої праці. Вплив козацтва на суспільство не міг бути корисним. Навіть коли козаки обороняли державу від татар, то й тоді шкода від них не переважувалась оцією користю, бо козаки не тільки обороняли гряниці держави, але й сами хижацьким способом нападали на сусідів, кажучи, що коли не грабувати сусідів, то їм і прожити нема з чого. Через те і Польща, і Москва, починаючи з XVI в., ставилась до козаків вороже. У Москві держава перемогла козаччину (в часі т. зв. «Смутного времени»), але Польща мала свої внутрішні болячки: слабкість уряду, реліґійний фанатизм, тяжке становище селян. Козаки зручно використали реліґійні й національні мотиви в своїй боротьбі з Польщею, виставивши себе ніби то оборонцями віри й народности.

Новий російський вчений професор В. Ключевський поділяв негативні погляди «Соловйова на антидержавний характер козацтва й погляди Куліша на руїнництво козаків. Проф. М. Покровський, який трактує російську історію з погляду історичного матеріялізму, пояснює козацько-польську боротьбу мотивами класовими. Козаки — представники дрібного землеволодіння, польські пани — великого.

Пани запроваджували церковну унію, щоб легче досягти своїх інтересів, а козаки вхопились за православіе. На стремління польських панів прибрати козаків до рук, козаки відповіли орґанізацією Запорозької Січи. Боротьба Польщі з запорожським козацтвом — це боротьба напів-капіталістичної Европи з диким степом. Економічний розвиток загострював цю боротьбу й робив її непримиримою.

Нова українська історіоґрафія в особі проф. М. Грушевського зробила спробу дати синтезу всім цим ріжним поглядам на суть і характер козацько-польської боротьби. Причину козацьких повстань бачить Грушевський в соціяльному устрою Польщі: привілейованість шляхетського стану, безправство нижчих верств населення, згори запроваджена церковна унія й обмеження прав православної церкви з одного боку; природна реакція проти всього цього з другого, — ось ґрунт для боротьби.

Перші козацькі рухи мають хаотичний характер. В них був лиш стихійний порив, але не було програми. Лиш тоді, як козаччина входить в союз з духовенством та сучасною інтелігенцією, тоді лиш у неї появляється ясно сформульована програма, і тоді вона стає оборонцем реліґійних і національних інтересів українського народу. Борючись за віру, козаки тим самим обороняли й національні інтереси. Але в справі оборони інтересів селянства козаччина зовсім не мала ясної програми. Вона не пішла далі принципіяльної ворожнечі до польсько-шляхетського ладу. Взагалі козацьке неґування кріпацького права не вийшло поза межі стихійних погромів в момент повстання й не вилилося в форми яких-небудь програмових вчинків.

Представивши ріжні погляди вчених на польсько-українську боротьбу, спробуєм тепер сами розглянутись в цьому болючому історичному питанні, але для того нам треба перш за все уявити собі історичну обстанову, представити хід і розвиток подій, які сприяли появі української козаччини, як окремої суспільної верстви.

Козаччина є не тільки найблискучішою, найефектнішою появою української історії; вона уявляє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народа і його державної, соціяльної та культурної творчости, коли виявились яскраво найліпші-ясні й найгірші-темні боки української національної вдачі. В козаччині український народ виділив з поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію (в буквальнім розумінні цього слова: по грецьки άριστος значить найкращий). Не дурно в XVII столітті утворилась і довший час трималась назва: «козако-руська нація». Козаччина — ідеал українського народа, оспіваний і опоетизований в піснях. Козак в народній поезії це ідеал вільної людини, борця за громадське добро, за волю рідного краю. В жіночих піснях козак це ідеал мужчини-юнака, сміливого, завзятого, який втілив у собі всі найкращі сторони мужської вдачі. Такий апотеоз дала козаччині й романтична українська поезія нових часів, а вершком цього прославлення козаччини були твори великого українського поета Тараса Шевченка. Українська література XIX віку розвивалася під знаком опоетизування козаччини, і це накладало свій відпечаток і на наукові досліди на полі історіоґрафії. Але треба сказати, що українські дослідники таки зуміли стати вище романтичних поглядів і національних симпатій, і українська історіоґрафія постаралася дати безсторонній образ зародження козаччини, її історичного розвитку й її історичної долі. З результатами цих дослідів нам тепер і треба познайомитися.

Козаччина зародилась і розвинулась орґанічно, як результат особливих умовин українського життя XV і XVI століть на степовім погряниччю, в сусідстві з хижацьким татарським Кримом. Процес її зародження й формування був довгий, і які-небудь окремі моменти цього процесу були мало помітні й не піддавалися зафіксуванню тим більш, що саме життя козаччини проходило в глухих степових просторах, далеко від культурних осередків. Це привело до того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, як сформований військовий клас, то на питання, як вона повстала й звідки взялася, ніхто не умів дати ясної й точної відповіді. А тим часом інтерес до повстання козаччини, до її походження, виник уже в початку XVII віку, коли ще не раніш. Польські й чужоземні письменники, стоючи перед фактом існування оригінальної суспільної верстви, аналогії до котрої вони ніде не могли знайти, пробували по свойому пояснити, звідки взялися козаки й хто вони такі. Від них не відставали й самі козацькі літописці. В дусі понять свого часу й ті, й другі старались пояснити назву та походження козаків від якогось імени, вибираючи созвучні імена та назви. Польсько-литовський хроніст другої половини XVI віку Матвій Стрийковський виводив козаків од якогось стародавнього ватажка «Козака», що