Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

втішні спогади про те, як він сам колись був дитиною. Ввійшовши в шкільне приміщення Петею, він вийшов з нього Петром Анатолійовичем Гончаренком, якоюсь мірою узаконеним у кабінеті директора батьком.

Небавом вони дістали малюкові, якого зарахували учнем недоукомплектованого 1-Г класу, довідку про медичне обстеження. Він так ніколи і не дізнався, що кругленькі мініатюрні печатки з прізвищами лікарів і трикутний штемпель закладу, які йому так сподобалися, хоча й були справжніми, використалися незаконно, ще й серед ночі, шляхом проникнення у вікно, а от підписи, ті вже були підробленими — кожний за когось підписався: Іполит — за невропатолога, а Сакидон — за директора поліклініки.

Батьки відводили і зустрічали. Іноді хтось один, частіше, однак, усі разом. Бувало, вони взагалі нікуди не йшли, а припадали до шпарин у паркані і бачили його, який на перерві вибігав на вулицю, або ж на уроці фізкультури, коли клас трюхикав по периметру, розминаючись.

Якось Іполит був сам, плентаючись, власне, куди-інде, петлями та зиґзаґами — у такі дні тротуар був не просто похилий, а небезпечно вигойдувався. Опинившись під школою, Іполит сперся на паркан, потім сповз додолу і вкляк. Згадавши, що має сина і що син вчиться, Іполит припав до шпарки.

На шкільному подвір’ї копошилися діти, бігали й галасували, проте його сина між ними не було. Невже я переплутав? — дивувавсь Іполит. Потім він таки побачив його, малюка, до того ж не одного, а двох таких, і він не знав, котрий із них його — обоє були однакові. Уявивши, що було б, якби йому довелося його забирати, він добряче розхвилювався.

— Їх було двоє, — запевнював Іполит.

— Не може бути, — дивувалися інші.

— Ось тобі хрест святий! — божився.

— Звідки другому взятися? — питав Коля.

— І я себе питав, — розказував Іполит. — І зараз питаю.

— Може, він тільки схожий на нього? — припустив Петя.

— Як однояйцевий близнюк, — пробелькотів Іполит.

— Ти просто погано бачив: дірка маленька, подвір’я глибоке, — шукав пояснення Коля.

— Вони були майже біля самого паркана, — наполягав Іполит.

— Чому ти його не покликав? — обурився Калістрат.

— Якого з них? — мовив Іполит.

— Ти покликав би, він обернувся б, а той другий ні, — сказав Коля.

— Може б, і не обернувся, — мовив якось двозначно і більше сам до себе, ніж до інших, Іполит. — А може б, і обернувся. Вони все робили синхронно. Що один, те й інший.

Сповнені сумнівів, вони пішли перевірити, що там таке побачив Іполит. Іполит, який ледве тримався на ногах, залишився вдома — на його присутності ніхто й не наполягав.

Ніякого двійника вони не виявили, а Іполитові рішуче заборонили показуватися під школою в нетверезому стані.

— Добре те, що вчасно закінчується, — сказав Ігор Богданович. — Особливо, коли воно закінчується прекрасно.

Ігор Богданович був естетом, проте відсутність адекватного середовища завадила розвиткові його справжніх здібностей. У моменти спустошення, коли залишався віч-на-віч з собою, його муляв невиразний здогад, що все пішло не так. Ігор Богданович проганяв його, проте здогад, хоча й навідувався рідше, гриз з такою самою дошкульністю, що й колись.

Ігор Богданович зустрічався з жінками так, як випадало, тому з жодною не приятелював довше, ніж рік, частіше, однак, раз або двічі. Якщо й був старший за них, то не набагато — в такому віці це нічого не означало. Свої неза-потребувані батьківські почуття, що воліли, а часто волали сатисфакції, Ігор Богданович, сам того до пуття не усвідомлюючи, спрямував на нього, свого улюбленця.

Ця любов була не безкорислива. Сприяючи й інвестуючи в нього, Ігор Богданович не піддавався самоомані. Коли одного дня у важкодоступних і навіть непрохідних нетрях його мозкових звивин спалахнула ідея, він схопив її тендітне тільце обценьками і не відпускав. Руйнацію непоказного щастя своїх дорослих дітей, розвал їхньої максимально наближеної до природи спільноти вважав не вартою нігтя марничкою, порівняно з тим, що вони здобули, передусім, однак, він, їхній опікун.

Ігореві Богдановичу насідали на п’яти кореспонденти. Вони, які блискуче впоралися з місією, створивши небачений ажіотаж, стали раптом набридливими, доскіпливими і занудними. Їх усе цікавило. Їм було мало того, що мали. Їм жадалось нової сенсації, їхні чуйки занюхали можливість проштрикнути роздуту ними самими кульку, випустивши з неї під сліпучим спалахом фотоапаратів і телекамер повітря. Злетівши стрімкою пірамідою, міф загрожував розсипатися на порох. Але він, Ігор Богданович, не дасться.

Ігор Богданович не дався. Журналісти дошкуляли йому не зі злості, а за інерцією. Не в змозі склепати сенсацію, вони трималися, як вош кожуха, за його ґрандіозний замисел. У принципі, Ігореві Богдановичу не було чого потерпати. Вроджений естет, він прагнув зберегти свій ґезамткунстверк у досконалому вигляді, усунувши ескізи, нотатки, підготовчі роботи, побічні продукти, які вже самим своїм існуванням й оприлюдненням підважили б першокласне дітище.

Як жодний батько не понесе малюка в загидженому памперсі, забрудненому слинявчику і зі струпиками на голові до першої в житті художньої світлини, так Ігор Богданович опікувався привабливістю своїх ідей і не на жарт обурився б, якби його звинуватили в брехні та відвертому пересмикуванні фактів. Він не так відступав від істини, як всього-на-всього творчо переосмислював, — його фільм з витяганням зуба опрацьовував навколишню дійсність, доштриховуючи її там, де вона зайшла в глухий кут: Ігор Богданович був не аферистом, а митцем.

Позаяк велич твору покоїться на незнанні обставин й умов його виникнення, Ігор Богданович заквапився вжити рішучих заходів, прилаштувавши його в непоказному відомчому готельчику подалі від центральної частини міста, ліхтарів, мікрофонів і телекамер, оформивши на чуже ім’я та прізвище і запевнивши, що так треба, — перед новим життям, яке на нього чекає, доцільно зробити перерву. Він наказав йому не показуватися надвір і гірше від чуми стерегтись папараці.

Він втомився не так від життя, дотепер більш-менш стравного і справного, як від того, що переставав його розуміти. Не бажаючи заглиблюватися в роздуми, які все одно ні до чого не привели б, вирішив розслабитися, доки в напівсонному стані між дійсністю і туманом раптом злякався Ігоря Богдановича, точніше, не самого, а страшної підозри, що його самозваний опікун замітає сліди. Тоді як він і був тим головним слідом.

Крізь пелену він уже не чув, як Ігор Богданович бадьоро попрощався, кинувши на виході «До зустрічі!», й зачинив двері. Його, який звик, що життя плине тихо, втомили не недоспані ночі, адже спав, скільки хотів,