Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

коли створив, копіюючи «Принцесу Клевську», свій «Бал у графа д’Оржель».

Під благотворним впливом свого юного друга Кокто взяв за взірець «Пармську обитель», коли писав «Тома-самозванця»; Малерба і Ронсара[218], коли створював «Церковний спів». Якщо недавно він мчав щодуху до своїх дивних парадів, то після зустрічі з Радіге різко затормозив, вирішивши повернути на шлях класицизму. Він поставив себе тим самим у небезпечне становище, викликавши обурення і лівих і правих.

Кокто зробив спробу змінити форму, коли раптово смерть Радіге, забраного тифом, залишила його на певний час без керма і без вітрил. Не маючи сил перенести це горе, він намагався знайти забуття в опіумі і згодом лише з великими труднощами спромігся вилікуватись. Його врятувала праця. Просто гідне подиву, як багато він зробив з 1923 по 1956 рік. Три романи — «Тома-самозванець», «Великий відступ», «Важкі діти», які належать до кращих перлин у літературній скарбниці нашого часу; кілька томів поезії, чудові есе, як, наприклад, «Професіональний секрет» і «Тягар буття», і в той самий час він нарешті вирушив у плавання по червоно-золотій річці театру. Ще Радіге зрозумів, як тонко відчуває Кокто природу міфа, і звернув його увагу на грецьких трагіків. Спочатку він наслідував їх, разом з тим оновлюючи («Антігона»), і таким чином відкрив шлях Жіроду і Аную; потім він дав волю своїй фантазії («Пекельна машина», «Орфей»). Переслідуваний темою фатуму, він знайшов пристановище своєму відчаю серед зруйнованих колон стародавніх храмів. З оглушливим дзвоном подолав він стіну звичок і розірвав з бульварним театром.

Але одного чудового дня драматург-новатор зрозумів, що настав час оновити своє мистецтво, хай навіть всупереч собі, і пошукати, як говорив Стравінський, свіже місце на подушці. «Скандал стає справжнім, коли він з животворного і цілющого перетворюється на догму і починає приносити прибуток». Прагнучи відновити зв’язок між сценою і залом, між автором і публікою, він вирішив «писати вишукано брутально п’єси і спокусити великих акторів великими ролями». Після театру «авангарду» він зробив ставку на масовий театр і виграв цю партію з допомогою Івонни де Брей, Едвіги Фейєр[219] і Жана Маре. «Важкі батьки», «Священні чудовиська», «Двоглавий орел», «Пекельна машина» мали успіх. Втім, у цій подвійній грі Кокто не було суперечності. Вічні істини живуть у мистецтві, з часом змінюючи форму.

Ця праця переривалася хворобами і подорожами (одна з них — «80 днів навколо світу»), а також сміливими пошуками нового. «Людський голос» — монолог по телефону — відчинив йому двері «Комеді франсез». Мандрівний поет, він писав «Важких батьків» у готелі в Монтагрі, «Кінець Потомака» — в Ексідейє (Дордонь). Він виступив у «Фігаро» з серією блискучих «Портретів-спогадів». Потім почалася друга світова війна, більшу частину якої він прожив у Парижі, атакований з усіх боків і продовжуючи, однак, працювати; він написав за цей час «Вічне повернення» за мотивами «Трістана»[220] і трагедію у віршах «Рено і Арміда», яка була поставлена у «Комеді франсез».

Кіно давно вже захоплювало Кокто. Короткометражний аматорський фільм «Кров поета», знятий ним 1931 року, ще й досі відомий в усьому світі. Ось уже тридцять років, як він іде в Нью-Йорку та Берліні. Спробуємо розповісти про внесок Кокто у мистецтво екрана. Класифікуючи свої твори, він звичайно наклеював етикетки: поезія роману, поезія театру, поезія кіно. Зокрема, він зрозумів величезні поетичні можливості кіно, якому приступні будь-які чудеса, необмежена свобода миттєвих перемін, втілення символів. «Орфей» і «Красуня і Чудовисько» досі лишаються і назавжди залишаться у числі найоригінальніших творів, зафіксованих камерою. Нещодавно нам довелося знов побачити їх по телевізору; вони не застаріли і ніколи не застаріють.

Після другої світової війни Кокто жив то на півдні Франції, то поблизу Фонтенбло у Мійї-ла-Форе у власному будинку, який він перетворив на свого роду шедевр декоративного мистецтва, дружби, продовженого дитинства. Більшу частину свого часу він віддавав декоративним працям, оформив каплиці (у Вільфранш-сюр-Мер і в Мійї) і будинок мерії (у Ментоні), продемонструвавши справді чудову майстерність композиції і малюнка.

У той же час він писав поеми («Світлотінь»), есе («Щоденник невідомого») і п’єси («Вакх»). Ця надлюдська праця виснажувала Кокто. Його постійно оточують нерозуміння і пересуди, його атакують вороги з усіх таборів, і він вирішив, що Французька академія повинна стати «пристановищем для гнаних митців, яких обвинувачують в індивідуалізмі».

Якось ввечері, на обіді в одного з наших друзів, виходячи з-за стола, він узяв мене за руку. «Я хотів би поговорити з вами, — сказав він. — Ось вам, очевидно, говорили, що я не маю ані найменшого бажання вступити до Французької академії і навіть відхилю цю честь, в разі мені її запропонують, бо це не в моєму стилі, це було б запереченням усього мого життя… Так от, це неправда. Коли Академія зажадає мене прийняти, це надзвичайно втішить мене… Всупереч легенді, я завжди з великою повагою і навіть любов’ю ставився до традицій. На мій погляд, нема нічого дурнішого за конформізм антиконформізму. І потім є ще одна причина. Мені потрібна опора, мені треба почувати підтримку друзів. Ви навіть не уявляєте собі, яких нападок я зазнавав, як мене переслідували і цькували… Так, я знаю. Багато хто, навпаки, вважає мене такою собі пещеною, капризною дитиною. Усе своє життя я страждав від цієї помилки… Я трудівник і майстер літературного цеху… Втім, судіть самі. Коли ви вважаєте, що у мене є серйозний шанс, коли вирішите підтримати мене, я виставлю свою кандидатуру».

Я подумав, що коли ми не відгукнемось на прохання Кокто, то вчинимо водночас несправедливо і по відношенню до нього, і по відношенню до нашого спільного дому. Він був прийнятий без будь-яких утруднень. Під час своїх візитів він зачарував своїх майбутніх побратимів.

Прийом в Академію (четвер, 20 жовтня 1955 року) був тріумфальним. Натовп, що заповнив набережну Конті, довів, якою великою була його аудиторія. Йому сподобався барабанний бій, котрий супроводжував вступ до Академії, гвардійці, що віддавали честь, цей партер королев і поетів. Він почував нашу любов і повагу і був, я гадаю, дуже щасливий серед нас. Але навіть у щасті Кокто ніколи не забував про смерть… І ось якогось ранку 1963 року чітким рухом руки у рукавичці вона подала сигнал своїм слугам.

Похорон Кокто у Мійї-ла-Форе був теж свого роду шедевром — так проводжають в останню путь лише людину, яку дуже любили. Нам було сумно, тому що ми втратили його, і радісно, тому що дали йому все, чого він міг би зажадати. Ми оплакували смерть, ми проводжали безсмертного, увінчаного не жалюгідними лаврами