Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

офіційного визнання, а тим істинним і міцним безсмертям, яке живе в умах і серцях.

Теми. Червона нитка

У чудовій новелі під назвою «Потаємний мотив» Генрі Джеймс[221] твердить, що в житті і творчості митця завжди існує мотив, схований у переплетіннях арабесок, який і становить його таємницю. Щоб виразити себе, Кокто вдавався до найрізноманітніших форм. Яка ж тема проходить червоною ниткою через його твори, що здаються такими різними?

Важко, мабуть, ухопити цю нитку, і Кокто сам знав це, що водночас і засмучувало і заспокоювало його. Він страждав, почуваючи, що, хоч і дуже знаменитого, його майже не знають.

На очах у всіх він лишався наче невидимим, і, коли скористуватися його власним двозначним і багатозначним виразом, на нього «дивилися скоса». Нав’язлива легенда оповивала Кокто і маскувала його. Вона зробила з нього спочатку легковажного молодика, освітленого яскравими променями багатокольорових дягілєвських прожекторів, потім — мага, якому досить махнути чарівною паличкою, щоб виникли поеми, романи, п’єси, фільми, балети, малюнки і пастелі. Реальний Жан Кокто, серйозний і працьовитий, ненавидів цей персонаж. Він уникав його, наче чуми; він відмовився б потиснути йому руку Ось чому, намагаючись втекти від нього, він так часто жив подалі від Парижа. «Іди собі з миром, мій двійник; можете робити з ним усе, що завгодно. Така вже роль маріонеток».

Цей міфічний двійник не мав майже нічого спільного з Кокто. Багато хто закидав йому те, що він за все береться, і це особливо безглуздо. Він міняв засоби, щоб виразити все ті ж самі істини. У пляшку можна налити білу або червону рідину, зелену чи чорну; від цього ніяк не зміниться її форма. Кожну з дев’яти муз він просив розповісти про свої пошуки і турботи, і кожну із своїх дев’яти сестер він кидав, тільки навчившись в неї всього, що вона могла дати йому. «Коли я пишу, то пишу, — говорив він, — коли малюю, то малюю, коли працюю для екрана, кидаю театр; коли звертаюсь до театру, залишаю кіно, і скрипка Енгра[222] завжди здавалась мені кращою із скрипок».

У поемі або романі, фільмі або театрі інгредієнти його алхімії завжди лишаються незмінними, хоч і вступають у безліч комбінацій. Це: ангел, троянда, півень, статуя, коні, мармур, лід, сніг, тир, кулі, яєчна шкаралупа, яка танцює на воді, смертельно поранена дитина, цівка крові у кутку рота, кімната, в якій все перекинуте догори ногами. Він писав все ту ж саму книжку, все ту саму п’єсу, творив усе ту саму поему, виражав усе ті самі почуття та ідеї. Які почуття? Які ідеї? Хто ж такий Кокто?

Передусім він був поетом і цілком справедливо вкладав у це слово значно глибший зміст, ніж це прийнято: він був поетом, а не просто автором віршованих творів. Для нього поет — це творець міфів, який своїми чарами і заклинаннями робить зрозумілою красу і таємницю світу, сховану за подобою речей. Народжуючи ритми і добираючи слова, насичені міфологічним значенням, висвітлюючи деталі, які до нього лишались невидимими, поет відтворює всесвіт. Він сам не знає, яким чином. Якийсь ангел — краща частина його душі — живе в ньому, «ангел льоду і м’яти, снігу, вогню і ефіру». Кокто дав своєму ангелу ім’я: Ертебіз. Даремно намагався він захистити свій спокій від цього чужинця, який був більше Кокто, ніж сам Кокто.

Правду кажучи, ангел Ертебіз зовсім не ангел: це надособистість, яку кожен несе в собі. Не дивно, що Кокто так привертав міф про Орфея. Він був водночас Орфеєм і ангелом Ертебізом. Одна його половина вела другу в пекло, щоб урятувати Еврідіку його мрії. Ангел мучив його. Але цей мучитель був єдиний, хто його розраджував. Ниці пристрасті тягли Кокто, як і всіх людей, на дно: він жив, як умів. Потім ангел витягав його із людської багнюки, яка ніжно оповивала, допомагав йому подолати свої пориви. Не так легко виховати себе, ще важче перевиховатись. І, проте, він перевиховав себе, переміг свою легковажність. Він працював усе швидше, став економнішим у словах і жестах. З роками він ставав усе суворішим і вимогливішим.

Але світ не переносить форм, котрі пропонує йому поезія. Вульгарні і брутальні монстри починають цькувати поета. Кокто був для них добірною дичиною. Він гостро почував самотність, у якій б’ється людина, неможливість з’єднатися з тими, кого любиш, коротше, тягар існування. Захоплюючись іскрометним блиском його розуму, ми не думали про те, що коли настає ніч, на еспланаді, де блищали чарівні спалахи бенгальського вогню, лишаються тільки обвуглені палички. Життя поета схоже на танок, але воно подібне до танцю акробата над безоднею. За всяку помилку він розплачується смертельним падінням.

Червона нитка його життя дуже рано вималювала обличчя Смерті. Вона уявлялася йому молодою і дуже гарною жінкою у білому халаті доглядальниці і в гумових рукавичках, яка швидко говорить сухим, безбарвним голосом. Мотоциклісти у чорному, її помічники, ескортують її довгу машину. Її стерильна адміністративна сухість була жахливішою за танок смерті скелетів. І тому, що ця зловісна розпорядниця відібрала у нього ще у ранній молодості тих, кого він любив, Кокто зводив у постійному контрапункті мелодії кохання і смерті. Він не знав жодного надійного захисту від смерті і нещастя. Він був не тільки фаталістом, а й вірив у змову могутніх сил фатуму проти людини.

Однак треба намагатися жити. У Кокто були свої рецепти. Перший — невидимість. Він вважав її своїм обов’язком. Він зберігав свої секрети, бо секрет, який не зберігають, перестає бути секретом. Вороги, які так часто обстрілювали його, ніколи не могли влучити в нього, бо невидимий щоразу бував не там, де вони гадали.

Другий спосіб захисту — розвага у паскалівському розумінні цього слова[223]. Деякі його фрази викликають у пам’яті відомі «Думки». «Коли мені судилося прожити навіть сто років, — писав Кокто, — це лише кілька миттєвостей. Але мало хто хоче визнати, що ми займаємося своїми справами і граємо у карти в експресі, який мчить до смерті». А сам він грав у карти у цьому швидкому, який розрізає темряву віків. Я хочу сказати — він головував на святі, на кориді; був чарівним гостем на дружньому бенкеті; він споруджував сотні образів між собою і безоднею, яка розверзалася під його ногами.

По суті, тільки праця була для нього надійною бронею проти смертоносних часток, які розщепляли думку. Він сумнівався у всьому — у житті і богові, але в одне він вірив: у своє покликання поета.

Його