Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

в обох сторін. Зараз мене дужче цікавить інше питання: чи поснідати нам тут, чи зачекати до Нью-гейвена?

До вечора ми вже були в Брюсселі, де провели два дні та вирушили до Страсбурга. В понеділок уранці Голмс відправив телеграму в лондонське управління поліції, і ввечері в готелі на нас очікувала відповідь. Мій друг нетерпляче розкрив конверт. Пробігши очима послання, він вилаявся та жбурнув його в камін.

— Я мав це передбачити! — простогнав Голмс. — Вони проґавили його! Поліція накрила всю банду, окрім Моріарті. Він обвів усіх круг пальця. А я ж гадав, що загнав звіра у пастку, і Скотленд-Ярду лишалося тільки захряснути кришку. Вам, мабуть, краще повернутися до Лондона, Ватсоне.

— Чому?

— Тому що я тепер — занадто небезпечний супутник. У Лондоні вам боятися нема чого, він туди ще довго не поткнеться. Тепер увесь свій запал Моріарті спрямує на те, щоб помститися мені. Під час нашої короткої зустрічі він дав мені ясно зрозуміти це, і, я вважаю, не жартував. Дослухайтеся моєї поради, Ватсоне, повертайтеся до своїх пацієнтів.

Утім, скористатися такою порадою, я, звісно, не міг. Ми провели півгодини в обідній залі страсбурзького готелю, обговорюючи це питання. Врешті-решт ми вирішили продовжити нашу подорож і вже ввечері під’їжджали до Женеви.

Ми провели тиждень у горах, вирушивши пішки вздовж берегів Рони, потім піднялися на засніжений перевал Геммі та через Інтерлакен вийшли до селища Мейринген. Це була чудова мандрівка. Внизу біля обніжжя скель усе було вкрито ніжною весняною зеленню, а над нашими головами височіли піки, увінчані сніговими капелюхами. Проте Голмс ані на мить не забував про небезпеку. Хоч би де ми були — в альпійських селищах або на усамітнених гірських стежках, — він уважно стежив за всім, що відбувалося навколо, і вдивлявся в кожне обличчя. Він був упевнений, що хай би як далеко ми дісталися в наших мандрах, нам не вдасться позбутися переслідування.

Одного разу під час переходу через Геммі, коли ми йшли берегом похмурого озера Даубен, зі скелі праворуч від нас раптом зірвався величезний валун та з гуркотом покотився в озеро. Голмс одразу ж видерся вгору та, стоячи на стрімчакові, почав оглядати місцевість. Даремно провідник запевняв його, що навесні в цих місцях часто трапляються зсуви. Мій друг лише посміхнувся у відповідь з виглядом людини, що дістала підтвердження своїм думкам.

Попри геть усе, мужність не зраджувала Голмса. Навпаки — я не пам’ятаю, щоб колись мені доводилося бачити його в такому піднесеному настрої. Він знову й знову повторював, що якщо нам удасться позбавити світ від професора Моріарті, він охоче залишить справи й піде на спочинок.

— Чи знаєте, Ватсоне, — якось зауважив Голмс, — я навіть не ризикну сказати, що прожив життя марно. Якщо мені судилося покинути цей світ, я зустріну свій кінець із високо піднятою головою. Через мої руки пройшли більш аніж тисяча справ, і я з гордістю можу стверджувати, що жодного разу не використав свій дар на лихе. Сподіваюся, Ватсоне, ваші нотатки будуть скінчені того самого дня, коли я схоплю або знищу найнебезпечнішого злочинця Європи.

Про те, що відбулося далі, мені боляче згадувати. Моя розповідь наближається до кінця, я буду лаконічним, але намагатимусь не випустити жодної деталі.

Третього травня ми дісталися селища Мейринген та зупинилися в готелі «Енглішер Гоф», власником якого був Петер Штайлер. Наш господар виявився людиною освіченою; пропрацювавши три роки офіціантом в одному з лондонських готелів, він досконало оволодів англійською. За його порадою вдень четвертого травня ми вийшли з готелю, щоб, перетнувши гори, заночувати у селищі Розенлау. Хазяїн готелю наполегливо радив нам дорогою помилуватися Рейхенбахським водоспадом, що розташований одразу біля гірської стежки на півдорозі до верхогір’я.

Цей водоспад являє собою похмуре й страшне місце. Стрімкий потік, переповнений водами льодовиків, що тануть, спадає в бездонну прірву, над якою, як дим над палаючим будинком, здіймається водяний туман. Вузька ущелина, куди з гуркотом падає ріка, є надзвичайно глибокою безоднею з вугільно-чорними блискучими стінами. Внизу, розбиваючись об гостре каміння, ріка прямує далі стрімким потоком. Ревіння води та шипіння бризок не дає змоги почути людський голос.

Ми з Голмсом наблизилися до самого краю прірви та почали вдивлятися туди, де на неймовірній глибочіні чорніли мокрі скелі, й дослухалися гулу, що лунав із глибини, віддалено нагадуючи людський крик.

Для охочих оглянути водоспад у скелі вибито стежку, але вона закінчується глухим кутом, і мандрівнику, що вирішив ступити на неї, доводиться повертатися тим самим шляхом. Ми вже збиралися вирушити назад, аж раптом побачили хлопчину-швейцарця, котрий поспішав до нас із листом у руках. Послання адресувалося мені. Власник готелю, який ми нещодавно покинули, повідомляв, що невдовзі по тому, як ми пішли, туди прибула дама-англійка в останній стадії сухот. Вона провела зиму в санаторії в Давосі й тепер прямує до друзів у Люцерн, але зненацька у неї почалася дуже сильна горлова кровотеча. Жити їй лишилося, напевне, зовсім недовго, а втім, присутність лікаря-англійця могла б полегшити їй останні години. Наприкінці листа Петер Штайлер запевняв мене, що якщо я погоджуся допомогти, він буде глибоко вдячний, оскільки пані рішуче відмовляється від допомоги швейцарського лікаря, а він як хазяїн готелю відчуває свою відповідальність.

Безперечно, я не міг відмовити співвітчизниці, що помирала на чужині. Проте й лишати Голмса самого мені не хотілося. Зрештою ми вирішили, що я повернуся до Мейрингена, а юний посланець залишиться з моїм другом як провідник і супутник. Голмс сказав, що ще деякий час проведе біля водоспаду, а потім небавом вирушить далі через гори в Розенлау, де увечері я до нього приєднаюся. Вже йдучи, я озирнувся й побачив, що Голмс стоїть на краю прірви, згорнувши на грудях руки, та вдивляється в клекотючу воду. Я не знав, що бачу його востаннє.

Уже спустившись із гори, я знову глянув назад. Водоспаду звідси не було видно, проте звивиста стежка, що вела до нього, була як на долоні. Нею хутко йшов чоловік.

Його темний силует чітко вирізнявся на тлі зелені. Мене злегка здивувала його поява і те, як квапливо він підіймався вгору, проте я поспішав до хворої, тому невдовзі зовсім про нього забув.

На дорогу до Мейрингена в мене пішло трохи більше ніж година. Петер Штайлер зустрів мене на порозі свого готелю.

— Ну що? — запитав я, наблизившись до нього. — Сподіваюся, їй не погіршало?

Здивований вираз промайнув на його обличчі, брови насупилися, і мені раптом стиснулося