Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 38.1

Марк повертається хвилин за тридцять. За цей час я вже встигла остаточно змучитися через невідомість.

Міряючи кроками кабінет, викручуючи до почервоніння пальці, нескінченно заправляючи за вуха волосся, я думаю лише про те, щоб Марка не звільнили або не посадили.

— Та за що його садити, Таю? — намагається достукатися практично спокійна Аріна. Вона сидить за столом професора і спостерігає за мною.

Я слухаю її голос, наче фоном. Слухаю, але не чую. Я не знаю, що робитиме батько, Ілля, декан, ректор. І найголовніше, що я зможу зробити. На що я здатна?

Занурення буває різним. Занурення у Марка — щасливе, а у Іллю... Усередині калацає думка, що із Іллею теж було добре. А що, коли… Стоп. Мені не судилося цього перевірити. З Марком лише добрі моменти, бо ми не встигнемо нічого зіпсувати. Він образ. А його образ – мій порятунок. Моя віра у краще. А що, як ні?

Здається, у своїх метаннях я божеволію. Хвилину тому мені здається, що я здатна протистояти тиску, а зараз… Мій страх, як кайдани, які я змушена нескінченно носити за собою.

— Марк! — несвідомо скрикую, коли двері аудиторії за ним зачиняються. Рішучий, впевнений, розважливий, сильний…

Серце захльостує ніжністю до нього і те саме я читаю в глибині його прекрасних очей.

Зробивши пару кроків на зустріч, потрапляю в огортаючу душу тепло його рук. Добре. Як же з ним добре!

Ні, він зовсім не Ілля і ніколи так із ним не стане.

Ілля тільки брав, не вміючи чи не бажаючи віддавати. Брав емоції, турботу, повагу, діями запевняючи, що не вартий цього, словами нескінченно вимагав. Забирав упевненість, харчуючись нею, заповнював власні резерви необхідністю в приниженні, ламаючи і так тендітну серцевину свідомості, перевертав мій світ, безжально зрушуючи рамки дозволеного, користуючись моєю неможливістю захиститися. Купався у своїй жорстокості.

Марк просто робить, без умовлянь чи обговорень, без звинувачень та жорсткості. Він думає про мене, мої почуття, береже і... я сама стаю з ним сміливішою.

Немов квітка, що стільки років провела в темному кутку припорошена пилом, а зараз хтось знайшов її цвітіння. Я папороть, а Марк знайшов мій цвіт. Цвіт папороті.

— Поїхали звідси, — тихо прошу.

Машина гальмує біля мого будинку після того, як ми завозимо Аріну додому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍