Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 37.2

Я щось пропустив?

 — Ні, на тебе чекали, Марк Валентинович. Ну, скажи спочатку ти, за що студента вдарив?

— З превеликим задоволенням, — зло посміхаюся, насолоджуючись виразом обличчя виродка. Тепер йому страшно, зате дівчат бити не страшно, — Почну спочатку, Борисе Петровичу. Сиджу я, значить, у п'ятнадцятій, папери переглядаю. Забігає до мене студентка Аріна Туманова та каже, що її подругу іншу мою студентку, б'ють у холі другого поверху…

— Я її й пальцем не чіпав! — репетує виродок.

По пиці я йому вже з'їздив, тепер треба зробити все правильно.

— Я подібні провокації пережував і виплюнув ще в сімнадцять, — повертаюся до нього, — тож не раджу виводити мене на емоції.

— Це загроза?

— Юначе, — гальмує Боря Петрович. Він і сам не радий у всьому цьому участь брати, по обличчю бачу, — нагадайте ім'я.

- Ілля. Кушилін Ілля. І я вимагаю звільнення ось цього, — тицяє на мене пальцем.

— Отож, Кушилін Ілля, ти б помовчав та послухав. Мабуть, ще не зрозумів, що за люди сидять перед тобою? Нічого, потім… як це у вас кажуть… погуглиш, тоді може й зрозумієш, — і переводить погляд на мене, — Марк Валентинович, продовжуйте, а Ви, Ілля, гонор прикрутіть.

— У Таїсії на шиї червоні мітки. Фото у мене в телефоні, — бачу, як виродок бліднішає, — не заперечуватиму, двічі дав йому по морді. Тож якщо батьки не впоралися, я допоможу. З особливим трепетом і турботою, — посміхаюся, дивлячись на скислу пику, — Якщо хочете, відповім. Але хлопця треба виключати. Сьогодні одна студентка, завтра інша. Ми тут що, уголовників навчаємо? До нас потім дітей відправляти вчитися боятимуться, — враження мої слова справляють найнеобхідніше.

— А ви що скажете, Ілля?

— А що сказати? Я з'ясовував стосунки зі своєю нареченою. Так, налякав, придушив трохи. Але то майже моя дружина! Я можу робити з нею все, що захочу. Головне, щоб нас це влаштовувало, решти не стосується, — дивиться на мене впритул, а я мимоволі стискаю кулаки. "Не тут. Не зараз», — намагаюся заспокоїтися.

— Скажи мені, Ілля, — не витримую, — ти щось чув про кримінальну відповідальність за насильство взагалі та за домашнє насильство? Чи про Стамбульську конвенцію? Не відповідай, — змахую рукою, закликаючи до мовчання, — жінка це не власність. Вона рівна.

— Ваша позиція нам зрозуміла, — додає Рябов, невдоволено стиснувши губи, — Можете йти.

Щойно за виродком зачиняються двері, декан дістає почату пляшку коньяку та сніфтер. Наливає, п'є.

— І що мені з тобою робити, Аланьєв?

— Можу написати за власним, — знизую плечима.

— За власним! Як у вас просто! Щойно щось, за власним…

— Ти мені вже півроку заміну шукаєш, Борю Петровичу, тож… — чого він чекає? Щоб я покаявся? Так я знаю, що правий. Повернути час, і я зробив би те саме.

— То що, що? Тому не знаходжу, що як викладач повністю мене влаштовуєш! Та й ти мозок у тонусі тримаєш! За власним! — обурюється, швидко жестикулюючи, — Бити ж навіщо, Марк?

— Та тому що я звірію, коли бачу таке! — б'ю долонею по столу. — Ти чув, що він тут ліпив?

— Чув… що у неї, батьків немає? Заступитися нема кому? — глибоко зітхає, заспокоюючись. Я теж.

— Є, але судячи з усього… не знаю… — я не збираюся це з ним обговорювати.

— Мда. Хлопця на відрахування, завтра з'ясую, на якому факультеті він навчається і поговорю з ким треба. А тобі догана, вибачай вже, Марк Валентинович. Але повинен, що робити…

— Без проблем, — киваю та встаю. Розмову закінчено.

— Одне запитання, Аланьєв. Ти до дівчини ставлення маєш?

— Так, — відповідаю щиро.

— Не чіпай його, поки рахується за нашим вузом, — просить, маючи на увазі Іллю, — Що потім — твоя справа.

— Без проблем, — повторюю, і, потиснувши йому руку, виходжу з кабінету.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍