Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія світу в 10 1/2 розділах

Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 87
Перейти на сторінку:
настає моя черга проводити рукою по її тілу, вкритому захисним потом. Я різко прокидаюсь, і вона сонними губами описує мені причину вигуку: «Величезний жук», — каже вона, немовби через дрібнішого вона б не стала мене турбувати, або: «Слизькі сходи», — або просто (що мені здається жахливо, до тавтології, загадковим): «Щось огидне». Відтак, позбувшись цієї слизької жаби, цього згустку, який засмічує систему, вона зітхає й повертається до очищеного сну. Я лежу й не засинаю, все стискаючи в руках цю амфібію, перекидаючи жменю відсирілого осаду з руки в руку, стривожений і захоплений. (До речі, я не стверджую, що бачу якісь більш масштабні сни. Сон демократизує страх. Переляк через загублений черевик чи спізнення на потяг уві сні такий самий сильний, як і страх перед нападом партизанів чи ядерною війною.) Я захоплююся нею, бо в неї оця праця сну, яку нам доводиться ненастанно робити всім щоночі, аж до смерті, налагоджена значно краще, ніж у мене. Їй вона вдається, як досвідченому мандрівникові — посадка на літак у новому аеропорту. А от я вночі лежу з нечинним паспортом і штовхаю рипучий візок із багажем не до тієї стійки.

Коротше… вона спить на боці спиною до мене. Звичайні стратегічні ходи й зміна позиції не змогли навести на мене наркоз, тож я вирішую притулитися до м’якого зиґзаґу її тіла. Коли починаю прикладати свою гомілку до її розслабленої сном литки, вона відчуває, щó я роблю, й, не прокидаючись, лівою рукою перекидає волосся наперед, оголюючи потилицю, щоб мені було зручніше. Щоразу коли вона так робить, моїм тілом пробігає дрож від любові й здивування точністю цього сонного люб’язного жесту. В очах поколює від сліз, і я насилу стримуюся, щоб не розбудити її нагадуванням, як я її кохаю. У цю мить вона несвідомо торкається самого осердя моїх почуттів до неї. Звичайно, вона цього не знає; я ніколи не розповідав їй про це маленьке, тонке нічне задоволення. Хоча, мабуть, зараз я про це вже їй розповідаю…

Ви гадаєте, що вона насправді не спить, коли це робить? Мабуть, це може здаватися свідомою дією — гарним жестом, але навряд чи таким, що означає: кохання корениться глибше, під гумовою поверхнею свідомості. Ви маєте право на скепсис: до закоханих, чиї безглузді слова змагаються з безглуздою балаканиною політиків, поблажливо ставитися слід лише до певної межі. Однак я можу надати ще доказів. Розумієте, її волосся спадає на плечі. Але кілька років тому, коли нам пообіцяли довге спекотне літо, вона постриглася. Тепер її шия була цілий день відкрита для поцілунків. А в темряві, коли ми лежали під тонким простирадлом і я вкривався калабрійським потом, коли середина ночі була коротша, але все одно непролазна, коли я розвертався до її м’якої S-подібної фігури, вона все одно намагалася, тихо щось промурмотівши, прибрати з шиї волосся, якого там не було.

«Кохаю тебе, — шепочу я до цієї сонної шиї. — Кохаю тебе». Усі прозаїки знають, що рушій їхньої справи — опосередкованість. Якщо письменник відчуває спокусу повчати, то йому варто уявити морського капітана в парадній формі, який бачить, що насувається шторм, і кидається від приладу до приладу, так що аксельбант описує вогняні кола, вигукує чіткі накази в рупор. Але під палубою нікого немає: у машинному відділенні так і не встановлено двигун, а стерно ще кілька століть тому поламалося. Капітан може робити дуже гарну міну, переконувати не лише себе, а й деяких пасажирів — тільки от чи випливе їхній хисткий світ кудись, залежить не від нього, а від шалених вітрів і похмурих припливів, від айсбергів і стрімких рифів у несподіваних місцях.

Проте цілком природно, що романіст інколи може обуритися кривими лініями художньої прози. У нижній частині «Похорону графа Орґаса» Ель Греко вишикувалися кутасті, вбранні в білі жабо люди, що зібралися попрощатися з покійним. У їхніх очах, спрямованих у кого куди, — сценічна скорбота. Тільки один дивиться прямо на нас, за межі картини, утримує глядача похмурим, іронічним поглядом — і око це безстороннє, як не можна не помітити. За традицією вважається, що той чоловік і є сам Ель Греко. «Я це зробив, — каже він. — Я це зобразив. Я за це відповідаю, тому й дивлюся вам в обличчя».

Здається, поетам легше писати про кохання, ніж прозаїкам. Наприклад, вони мають особливе, гнучке «я» (коли, приміром, я кажу «я», то вам хочеться в межах одного-двох абзаців дізнатися, чи йдеться про Джуліана Барнса, чи про когось вигаданого; поет може легко й невимушено переноситися від одного до іншого, отримуючи очки як за глибину почуттів, так і за об’єктивність). До того ж поети можуть перетворити погане кохання — егоїстичне, бридкеньке — на гарну любовну лірику. Прозаїкам бракує такої потужної, гідної захвату нечесної трансформації. У нас погане кохання перетворюється на погане кохання, описане прозою. Тож ми заздримо (й не дуже довіряємо) поетам, які ведуть мову про кохання.

І ще вони пишуть оці самі любовні вірші. Їх книжкові зібрання мають назви «Валентинка від великих закоханих», «Світова антологія любовної лірики» тощо. Також бувають любовні листи: ці зібрані в книжці «Золоте перо: Скарбниця любовних листів» (її можна замовити поштою). Але жанру, що відповідав би назві «любовна проза», немає. Це й звучить невлад, майже саме собі суперечить. «Любовна проза: Настільна книга трударя». Пошукайте на полиці «теслярська справа».

Канадська письменниця Мевіс Ґаллант говорить про це так: «Таємниця природи закоханої пари — це, по суті, єдина справжня таємниця, що нам лишилась, і коли ми пізнаємо її до кінця, то вже не буде потреби в літературі — чи, якщо вже на те, у самому коханні». Коли я вперше прочитав ці слова, то на берегах поставив шахову позначку «!?» — таку, що вказує на хід, який, імовірно, є блискучим, хоча, можливо, й хибним. Але те, що я бачу, дедалі більше обґрунтовує для мене, що позначку слід змінити на «!!».

«Від нас залишиться любов». До такого висновку нас обережно підводить Філіп Ларкін у вірші «Могила Аранделя». Рядок нас дивує, адже більша частина творів цього поета являє собою викручену ганчірку розчарування. Ми готові до того, щоб нас підбадьорили, але ми спочатку маємо прозаїчно насупитись і спитати про цю поетичну фігуру: «А це правда? Чи справді саме любов залишиться після нас?» Було б гарно так думати. Приємно, заспокійливо уявити, ніби любов — це таке джерело енергії, що продовжуватиме сяяти й після нашої смерті. На екрані старих телевізорів після вимикання залишався

1 ... 60 61 62 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія світу в 10 1/2 розділах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія світу в 10 1/2 розділах"