Читати книгу - "Без крові. Така історія"

вечір, коли пішли прогулятися, а надворі стояв туман.

— Не знаю, пригадую, ми ходили в ресторан, це було, так. То, певно, уперше…

— А пригадуєте, як потім заблукали в тумані і кілька годин кружляли навколо кварталу, ви ще тоді без упину говорили…

— Ні, цього не пам’ятаю, бо я ж тоді трішки випив…

— А знаєте, Ультімо запам’ятав вашу прогулянку на все життя.

— Навколо кварталу?

— Ви йшли пішки і заблукали, кружляючи навколо кварталу.

— Не пригадую. Пам’ятаю, що заночували ми в готельчику, що звався «Десео». Я майже відразу зрозумів, що то бордельчик і навіть залишив там невеличку дрібничку.

— Вірите, що Ультімо виріс на тій історії?

— Могло статися.

— Я й не порахую, скільки разів її чула.

— Може й так.

— Ще раз пробачте, я не хотіла бути неввічливою.

— Забудьте. Змінімо тему?

— Гаразд.

— Ви ж заможна, так?

— Гроші? Так, я їх маю. Я вийшла заміж за дуже заможного чоловіка.

— Він гарна людина?

— Він непоганий. Ні, і ніколи ним не був.

— І ви кохаєте його?

— Так, гадаю, що так.

— Це допомагає.

— Так.

— А знаєте, як можна дізнатися, чи тебе кохають? Я маю на увазі щире кохання?

— Я про це ніколи не замислювалась.

— А я замислювався.

— І знайшли відповідь?

— Гадаю, такі речі пов’язані з очікуванням. Якщо він в змозі чекати на вас, значить, кохає.

— Що ж, тоді мені можна не хвилюватись. Мій чоловік обрав мене за дружину, коли я була десятирічною дівчинкою. Тоді так велося. Він був тридцятирічним чоловіком, а побачивши мене і раз поговоривши, пішов просити батька віддати мене за нього. Потім він чекав. Чекав дванадцять, ні, більше, мабуть тринадцять чи чотирнадцять років, я вже не досить добре пам’ятаю. Хай там як, та на значний відрізок часу я зникла в нікуди, а коли з’явилася знову, він й досі чекав. Потім нам завадила революція, і ми розійшлися по різним світовим полюсам, але коли він мене знову побачив, знаєте, що він сказав?

— Почекайте, я зараз вмощуся зручніше. Хочу посмакувати цей момент.

— Та ні, нічого надзвичайного, у нього не надто багата уява.

— Ану доведіть.

— Він вийшов мені назустріч і промовив: «Нічого не має значення».

— Молодець.

— Він промовив це, цілуючи мені руку: «Не має значення, Єлизавето».

— Він вас кохає.

— Я знаю.

— А де він зараз?

— Удома.

— Ви сказали йому, чому ви сюди поїхали?

— Не було потреби.

— То скажіть це мені.

— Сказати що?

— Чому ви сюди приїхали.

— Непросте питання.

— Хочете взяти час на роздуми?

— Ні… Справа в тому, що не все так просто… я хотіла побачити гараж. А може, й вас. Гадаю, я мала повернути шматочок чогось на належне місце. У молодості ти полишаєш багато чого на півдорозі… потім життя дарує тобі час… повертає тебе в минуле і надає тобі останню можливість довести все до кінця. Врешті, не знаю. Можливо, у своєму щасті я трохи знудилась.

— Ви ще колись зустрічали його, Ультімо?

— Ні. А ви?

— Ні, я його більше не бачив. Одного дня він полишив нас і відтоді я його не бачив. З часом я перестав перейматися цим, бо з війни поверталося багацько люду і ніхто не міг знову віднайти свого місця в нормальному житті. Відтак багато хто подався блукати світом. Я вірив, що мій син повернеться, а він пішов назавжди.

— Він хоч час від часу вам пише?

— Вряди-годи пише. Один чи два рази на рік. Питає, чи нам що потрібно. Але розповідає небагато. Каже, що у нього все гаразд. І завжди просить пробачення. Через це я щоразу скаженію. Яка користь з тих пробачень? Якщо ми зараз почнемо просити пробачення, то не закінчимо й до скону.

— Ви були чудовим батьком.

— Може, й так.

— Якщо вам час іти, не соромтеся, просто скажіть.

— Так, уже трохи пізно.

— Ваша дружина, певно, хвилюється.

— Так. А хочете піти зі мною? Познайомитися?

— Я?

— Так-бо, ви.

— Ні, гадаю, що… ні, залишимо все так, як є.

— Знаєте, вона не кусається.

— Знаю, та не в тім річ. Нехай краще буде, як є.

— Гаразд.

— Добре, може, якось іншим разом.

— А скажіть-но мені ще дещо, Єлизавето?

— Слухаю вас.

— Що розповідав вам мій син про ту аварію? Я маю на увазі, чи… власне, чи не казав він, що думали на мене, що ніби то я вбив графа?

— Він не любив розповідати цю історію.

— Так, розумію, але щось же він вам розповідав?

— Небагато.

— А ви знаєте, яку він сам про все це має думку?

— Він не вважав себе сином душогуба.

— То він був у цьому певен?

— Так, гадаю, він знав це напевне.

— Дякую. Я вам щиро дякую.

— Вас справді підозрювали в убивстві?

— Усе це було через родину графа. Та історія зі спадком добряче їх розлютила, тому вони й витягли ту історію про вбивство.

— Щоб забрати гроші?

— Гадаю, що так. Уся справа будувалася на основі свідчень кількох очевидців. Вони розповідали, що буцімто автівка несподівано, без усякої на те причини, стрімко з’їхала на узбіччя, уздовж якого росли платани, і що у мить зіткнення я, нахилившись з пасажирського сидіння в бік водія, міцно стискав кермо обома руками.

— Вони купили свідків?

— Ні, свідки казали правду.

— І про руки на кермі?

— Так, а ще кажуть, що хтось чув, як граф кричав «не треба, ні!»

— Та ж це безглуздо, адже ви теж могли загинути в тій машині.

— Майте ж терпіння, хоч мені й не хочеться казати вам щось ще.

— То ви не хочете мені казати правду?

— Ні.

Тоді я спитала Ліберо, чи то справді він убив графа.

Ліберо Паррі посміхнувся.

— Ви так схожі на Флоренс. Вона теж не боїться слів. Знаєте, як пройшов той ранок у день змагань? Граф заїхав за мною, а Флоренс, відіславши Ультімо подалі, підійшла до нас, до нас обох, і мовила: «У мене буде дитина. І я не знаю, хто з вас є її батьком. Знаю, ти вбив би мене за те, що я накоїла, але зараз уже занадто пізно. Їдьте на ці дурнуваті змагання. Повернетесь, тоді й вирішимо, що робити. Їдьте і не наробіть дурниць, бо я сама вже наробила їх удосталь». І пішла геть. Я знав, що між ними щось є, власне, не те, щоб знав, я на це очікував — і не просіть мене це пояснити. Для мене то була страшенна враза. Ми мовчки сіли в автівку і поїхали на старт. До початку ще залишалось трохи часу і ми пішли, аби залити очі.