Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

Глава 21.

Минуло 5 місяців

Покинувши салон автобуса, Лера вийшла під пекучі промені сонця і рушила тротуаром до будівлі клініки. У середині серпня вже мало б бути прохолодніше, але Київ третій день поспіль загортався в гарячу спеку. Поправивши тонку бретельку рожевого сарафана на плечі, Лера мимоволі зупинила погляд на своїй білій шкірі. Засмаги майже немає, бо за все літо вона жодного разу не ходила на пляж. А через два тижні починається осінь і новий навчальний рік в університеті. Четвертий курс. Лера зайшла в будівлю клініки, привіталася з медсестрою на рецепції і рушила в палату Влада. Зупинившись біля добре знайомих дверей, дівчина постукала і з посмішкою зайшла всередину.

— Привіт, коханий.

Влад сидів на ліжку, спершись спиною на спеціальну м’яку підставку. Він задумливо вдивлявся в екран свого телефону, але одразу повернув голову до Лери. Влад міг самостійно сидіти у ліжку. Йому давно зняли гіпс з руки та ноги, але попри всі зусилля лікарів він досі не міг повернути собі контроль над нижньою частиною тіла. Ярослав казав, що активно шукає варіанти лікування за кордоном. Але поки що жодна з клінік не бралася поставити Влада на ноги.

За ці п’ять місяців Ярослав майже не змінив свого ставлення до Лери. Але тепер не обмежував її спілкування з Владом і влітку дівчина проводила з ним майже весь день. Аня та Женя теж приходили навідати друга. А на початку червня Лера познайомилася з бабусею Влада, яка приїздила в Київ на пару днів. Божена справила приємне враження. Вона поводилась з Лерою м’якше, ніж батьки Влада, але у її манері спілкування теж відчувався холодок. Дівчина розуміла, що Божена вважає її частково винною в цій аварії. Якби ж можна було повернути час назад і вчинити інакше. Лера бачила, що настрій Влада погіршується з кожним днем. Було помітно, що ця ситуація починає його гнітити.

— Привіт, — Влад посміхнувся і відклав телефон. — Затрималась сьогодні?

— Халепа з дверним замком, — Лера поставила на тумбочку пакет та сумку і сіла на край ліжка, даруючи Владу легкий поцілунок. — Ключ застряг, уявляєш? Довелося майстра викликати.

— А я вже подумав, що тобі набридло до мене ходити.

— Не кажи дурниць, — Лера зустріла його погляд і стала серйозною. — Я кохаю тебе. Так само як і п’ять місяців тому. Нічого не змінилося, Владику.

— Саме так. Нічого не змінилося. П’ять місяців минуло, а я досі прикутий до ліжка. І невідомо чи взагалі встану.

— Ей, — Лера огорнула обличчя Влада долонями, вдивляючись в його очі. — Не смій здаватися, чуєш?

— Вибач, настрій паршивий, — сірі очі Влада одразу стали теплішими і він лагідно провів великим пальцем по щоці дівчини. — З батьком трохи посварився. Знову в психологи намагається мене записати.

— А ти?

— А я не збираюся відмовлятися від своєї ідеї. Навіть якщо буду прикутим до інвалідного візка. Але схоже, що в цьому мене підтримуєш лише ти.

— Я завжди тебе підтримаю, — Лера встала, підійшла до тумбочки і витягнула з пакета контейнер з булочками. — Шкода, що через два тижні осінь. Не зможу бути з тобою весь день, бо треба буде ходити в університет.

— Це добре. Відпочинеш від мене, — Влад кинув погляд на контейнер з булочками. — Ох, лихо! Леро, скільки ще ти будеш мене відгодовувати?

— Ти ж любиш мою випічку, — Лера з посмішкою протягнула йому булочку.

— Люблю. Але я вже пару кіло на ній набрав! — Влад зітхнув, але все ж взяв булочку. — Я лежачий, не маю куди подіти калорії. І невідомо чи встану.

— Не кажи так, — ці слова боляче стиснули щось всередині і Лера опустила очі.

— Я вже сумніваюся, що одужаю, — Влад відкусив шматочок здобного тіста і знову поглянув на дівчину. — Розкажи щось. Чим займалася зранку?

— Аня заходила показати новий купальник, — в горлі застряг важкий клубок, але Лера наказала собі посміхнутися. — Вони з Женькою днями на пляжі.

— Пішла б із ними. Все літо зі мною просиділа. Хто ж так канікули проводить?

— Не хочу відпочивати без тебе. От коли одужаєш…

— А якщо не одужаю? — сірі очі Влада спалахнули роздратуванням. — Треба реально оцінювати ситуацію, Леро! Я можу залишитися таким на все життя. І що тоді? Будеш весь час сидіти поруч і годувати мене булочками?

— Ти одужаєш, — тихо промовила Лера. — І так, я буду поруч. Бо кохаю тебе.

— Ні, ти мене жалієш! — Влад важко зітхнув і роздратовано відклав булочку в контейнер. — Трясця! І навіщо я тоді взагалі поїхав?!

Стримувати сльози ставало все важче і Лера встала з ліжка, ховаючи очі. Не можна показувати Владу свої емоції, це ще більше його розлютить. Лера непомітно перевела подих і підійшла до тумбочки, починаючи витягувати з пакета яблука і викладати їх на невелику пластикову тарілку. В садку дідуся цього року щедрий врожай. Позавчора батьки Лери привезли звідти цілий мішок стиглих яблук, які пішли на повидло та компот. Дідуся вже пів року немає, але його садок продовжує дарувати смачні плоди. Серце стиснулося від суму з новою силою і Лера закусила губу. Як же хочеться повернути щасливі дні!

— Леро, — винувато зітхнув на ліжку Влад. — Дідько… Пробач.

— Я б так хотіла все виправити, — тихо промовила Лера. — Повернути час назад. Просто не відповісти на твій дзвінок того ранку. Тоді ти б не опинився на тій дорозі вночі і цієї аварії не було б. Це я в усьому винна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍