Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Розділ 20.

— То ти поясниш, що це все означає? - допитувався Кейл, сідаючи у крісло за столом. На його обличчі застигло здивування. Не менш промовисте, ніж у Дарії та у Соура, якого я несподівано попросив сьогодні вранці підстригти мене. Але я не поспішав відповідати, намагаючись зрозуміти, чи вистачить у мене сил стежити за Дарією.

Магічна прив'язка вийшла сама собою. Навіть не розумію, звідки в мене сили взялися на неї. А головне – магія! Я відчував, як дівчина віддалялася, як вийшла до саду. Працює. Чудово. Ще б знати, навіщо я це зробив. Все вийшло так швидко, і головне, машинально. Гаразд, потім розберуся.

— У мене плани змінилися. Довелося взяти себе в руки, - нарешті відповів я... другові? Я дивився на Кейла і навряд чи міг у це повірити. Так само, як і не міг повірити в підлість Дарії. Кейл був зі мною протягом багатьох років, з самої юності. Ми разом веселилися, разом служили, працювали разом. Навіщо вчора він мені збрехав?

— Плани змінилися? - насупився чоловік. - Це добре, і я радий за тебе, якщо твій стан покращився, але дозволь запитати, що стало причиною?

— Так вийшло, що Дерек дізнався про моє «небожевіля».

— Що? - вигукнув Кейл. - Але як? Адже це повністю змінює всі наші плани!

— Я ж сказав: так вийшло.

Примружившись і пильно на мене глянувши, Кейл тихо уточнив:

— Ти завжди був дуже обережний, Віторе. Я не повірю в таку випадковість.

Хотілося знизати плечима, але, на жаль, зробити цього я не міг.

— І ось втратив пильність. Хвороба дає про себе знати.

— Чи Дарія допомогла?

Все всередині стислося від його питання, але я не проявив своїх почуттів.

— А вона до чого? - хмикнув я.

— Вона ж хотіла піти від тебе. До Марвія. Невже гадаєш, що все трапилося випадково? Мені здається, це не ти пильність втратив через хворобу, а дехто тебе підставив.

Звісно, вчора все сталося дещо дивно. Новий, дивний напад, Дарія зі своїми ліками, Марвей... І ось сьогодні дівчисько захищало знову цього виродка. Але і в словах Кейла звучала якась правда.

— Важко сказати, Кейле, - вирішив я трохи відвести тему від Дарії. – Тепер потрібно розробити новий план.

Чоловік закурив. Я бачив у його очах хвилювання, та й по тому, як він трохи хитав ногою, було помітно, що Кейл нервує. Тільки тепер я не квапився вірити в його хвилювання про мене.

— І що робити, накажеш? Якщо клан дізнається від Дерека, що ти цілком ще здоровий, вони можуть зробити абсолютно непередбачені речі. І ти не подумав, що може постраждати король? Ти маєш намір йому доповісти про ситуацію, що склалася?

— Єдине, що вони зможуть - це вбити мене. Адже поки вони не будуть впевнені, що їхній «паразит» зможе вбити найсильнішого мага, вони не торкнуться короля.

Кейл зробив затяжку і повільно видихнув. Він опустив погляд і з болем промовив:

— Віторе, і скільки тобі лишилося? Ти розумієш, що убити тебе зараз досить легко. Подивись, навіть твоя служниця так просто може розблокувати твою магію. «Паразит» тебе паралізував, паралізує і Його Величність. А підійти та вбити такого, як ти – повір, легко. Сам знаєш.

— Знаю. І також знаю, що не будучи королем і не маючи стільки охорони та стародавніх захисних артефактів, мене не вбили досі. Так, може це фортуна чи... моя обачність. Не думаю, що до короля зможуть підібратися ближче, ніж до мене з огляду на його владу.

Кейл довго обмірковував мої слова, а потім кивнув, погоджуючись.

— Ти... справді почуваєш себе краще? Знаєш причину, що сприяло? У чому шукати зачіпку?

Я намагався виглядати байдужим, як завжди, але пильно спостерігав за своїм найкращим другом. Кожна його міміка, кожен жест, інтонація і питання з каверзою... Все було тепер мені важливо.

— Тебе так вражає мій зовнішній вигляд? - посміхнувся я. - Не можу сказати, що почуваюся я так саме добре.

— Ти ніби зібрався на зустріч або в поїздку, - замислившись, промовив Кейл.

— Мені ж заборонено покидати свої кімнати, чи не забув? – сумно засміявся я.

— За стільки місяців, зізнатися, мені не звично бачити тебе таким... Знаєш, у мене з'явилося таке гірке й болісне почуття! Я сумую за нашими тими безтурботними днями. По нашій дружній компанії...

Пролунав стукіт і в кабінет увійшов Соур. На його обличчі застигла маска безпристрасності, але я відчув його легке хвилювання.

— У чому річ, Соуре? - похмуро запитав я.

— Мілорде... тут надіслали квіти для... реси. Що накажете робити з ними?

Кейл здивовано підняв брови і навіть тихенько свиснув.

— Ти віддав їх їй?

— Ні... я вирішив спочатку сказати Вам про них, мілорде.

— Принеси, - жорстко наказав я.

Соур вніс величезний букет білих троянд і поставив на невеликий стіл вдалині.

— Від кого сказали?

— Ні, мілорде.

— А записка? З чого ти взяв, що це для реси Вімпл? - ледве стримуючи необґрунтовану злість, засипав я розпитуваннями свого дворецького.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍