Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

15.1

Юлія

Коли Єгор іде я плачу. Не намагаюсь його зупинити. Не прошу залишитись. Він не змінить свого рішення. І всі ці його розмови, що він нікому мене не віддасть; всі його присягання бути завжди поруч – спалахують багаттям в одну мить, ніби картковий будиночок підпалили сірником.

Грюкають вхідні двері. І холодне повітря заповзає до хати. Мене пробирає до тремтіння. Впавши на коліна, я дозволяю собі бути ганчіркою. Серце очманіло б'ється в грудях. Тіло ніби стискає сталевими лещатами.

Боляче… Страшенно боляче! Роздирає всю зсередини.

Я ж вірила йому. А він просто грав із моїми почуттями. Мстився.

Ніби проходить ціла вічність, перш ніж у будинку знову відчиняться двері. Я знаю, хто прийшов. Батуріна впізнаю по запаху, як би це банально не звучало. Цей диявол не змінюється: скільки років знаю його, а одеколони ті ж самі.

Повільним кроком Тагір наближається до мене. Переставши плакати, я поспіхом долонями розмазую по обличчю доріжки від сліз. Розправляю плечі. І продовжую сидіти на підлозі з гордою поставою. Вигляд у мене жалюгідний – я й сама це знаю, але мені начхати. І Тагіру начхати. Мені навіть здається, він готовий дістати мене з будь-якого смітника: відмити, зачесати, нагодувати й знову посадити у свою золоту клітку.

Наблизившись, Тагір зупиняється навпроти мене. Мій погляд опущений у підлогу. Я бачу тільки начищені до нудотного блиску чорні туфлі та ідеально випрасовані штани.

Батурін вичікує паузу. Посміхається. А потім його гучне зітхання відгукується луною по всьому будинку, як мені здається.

Він підходить, стає ближче до мене ще на один крок. Пальцем підтягує моє підборіддя, щоб я підняла голову і подивилася на нього. Але ж я не хочу дивитися! Я погляд відводжу убік.

– Ну і на кого ти стала схожою, душа моя? – гуркоче його низький голос.

Я мовчу. Закушую нижню губу, стискаю її зубами до болю.

Тагір гладить мене по голові, пропускає між пальців моє довге волосся. У його рухах немає грубості, але я нутром відчуваю злість Батуріна.

– Ти жалюгідна. Виглядаєш як безпритульна кішка.

Я посміхаюся. І насмілююся підняти погляд на Батуріна. Одна мить. Очі в очі. Ми дивимося одна на одного невідривно. У погляді Тагіра біль та ненависть. У моєму – порожнеча, бо мені все одно, що зі мною буде далі. Я смерті не боюся – я вже живий труп, адже Єгор забрав із собою моє серце, вирвавши його з грудей.

– Юлю, Юлю... – Тагір зітхає, продовжує гладити мене по голові, наче маленьку неслухняну дівчинку.

– Не подобаюсь?

Зігнувши темну брову дугою, Тагір дивується. Але мовчить.

– Навіщо я тобі? Навіщо ти приїхав за мною? Якщо хочеш помститися, то зроби це, будь ласка, якнайшвидше. Я навіть не буду чинити опір. Вбий мене, тільки не муч. Я більше не витримаю у твоєму полоні. Вбий мене прямо зараз...

Очі Тагіра чорніють. Обличчя стає кам'яним. Зачекавши паузу, Тагір намотує моє волосся на кулак і тягне голову назад. Його рухи завдають мені фізичного болю, але ніяк не душевного. А тому я навіть не скрикую. Стиснувши зуби, терплю.

– Рот закрила. Привела себе до ладу. І стала колишньою дружиною свого чоловіка. Ти Батуріна, а не розмазня!

Я гірко сміюся. Але не довго. Тому що Тагір підхоплює мене на руки, відриваючи моє тіло від підлоги, наче пушинку. Несе у ванну кімнату і садить у ванну прямо в одязі.

Знявши піджак, Батурін розстібає запонки на рукавах сорочки та закочує сорочку до ліктів. Вмикає кран, регулює температуру води. І наповнює ванну водою, доки вона не торкнеться моєї шиї. Вистачає з полиці всі баночки, які трапляються під руку. І виливає все у ванну. Густа біла піна покриває моє тіло.

Він миє мене, якщо це так можна назвати. Марно. Якщо намагається відмити моє тіло від слідів іншого чоловіка, це просто смішно. Але я не сміюся. Я спустошена. Всередині мене більше немає жодних емоцій. Я безнадійна.

Я дозволяю чоловіку дістати себе з ванної та загорнути у теплий рушник. А потім Тагір відводить мене до каміна, який ще вранці розтопив Єгор. Я сиджу на колінах у Батуріна і тремчу. Не можу зігрітися.

Тагір обіймає мене обома руками. Дуже міцно. Боїться відпустити.

Закопавшись носом у моєму волоссі на потилиці, Тагір шумно дихає. Маніяк. Чокнутий на всю голову. Що я ще маю зробити, щоб він втратив до мене інтерес? Я ж зрадила йому з іншим чоловіком! Стогнала під вагою чужого тіла, цілувала чужі вуста... Але Батуріну ніби все одно.

– Коли ти мене кинула в Еміратах, я лежав на підлозі та знаєш, про що думав? – Я нічого не відповідаю цьому божевільному, але він все одно продовжує говорити тихим голосом: – Я думав, що більше ніколи тебе не побачу. Найбільше за все я боявся тебе втратити.

Я, як і раніше, мовчу. Мені нема чого сказати на це марення.

– Я так скучив за тобою, моя кохана дружино. Думки про тебе змучили всю мою душу.

– Ти божевільний.

– На жаль, – посміхається Батурін і різким рухом повертає мене до себе обличчям. Дивиться на мене знизу вгору і я помічаю, як на його вилицях грають жовна: – Я закохався в тебе ще пацаном. Тому що ти була найкрасивішою. Як зараз пам'ятаю твоє довге волосся, яке ти збирала у високий хвіст на потилиці. Пам'ятаю твоє миле личко та великі карі очі.

– Я молодша за тебе на шість років. Ти закохався у дитину, Батурін.

– Думаєш, кохання дозволяє робити вибір: закохатися чи ні? У кохання немає правил. Вона не має інструкцій. Для неї немає віку. Немає жодних перешкод. Вона б’є прямо в серце. Кладе на лопатки. Не дозволяє піднятися! Я чекав, коли ти трохи підростеш. Станеш повнолітньою. Я завжди знав, що ти будеш моєю.

– Ти мені життя зламав, Батурін. І собі зламав.

– Тшш… – прикладає палець до моїх губ, щоб я замовкла. – Не кажи так, душа моя! Ти і є моє життя. Ти моє все. Я став тим, ким є, тільки завдяки тобі.

Господи, який божевільний…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍