Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 17.2

Мчала вниз по сходах і коридорах. Відчинивши двері вилетіла назустріч холодному вітру. На мене озиралися студенти та я не звертала на це уваги.

Глянувши на мітку локації, що залишив Джан, виявила, що він чекав мене за університетом, ближче до стадіону. Заодно зиркнула на годинник. Якщо розмова затягнеться, я можу добряче запізнитися.

Не знала чи то серце виривалося від скорої зустрічі, чи то від швидкого бігу. Завернувши за будівлю, завмерла побачивши його. Він стояв спиною та я впізнала брата.

Джан був насторожений, і почувши мої кроки різко обернувся.

— Прийшла, — зітхнув, зробивши до мене крок.

Я відсахнулася, від чого він завмер.

— Ти мене кликав, — знизила плечима, тримаючи між нами відстань.

Джан стурбовано вдивлявся в мене.

— Ти не відповідала. Я переймався.

— Я в безпеці, тобі не варто перейматися. У мене скоро пара. Ти хотів поговорити? — підійшла до суті.

З виразу його обличчя було, зрозуміло, що його образила моя реакція.

— Дійсно, — кивнув, потерши скроні. — Ти вчишся. Твоя мрія здійснилась.

Він мовчки дивився мені в очі. Мене напружувало це.

— Я тут, бо переживав за тебе. А також, бо ти не виходиш на зв’язок із сім’єю.

— Вони відреклися від мене, — хитнула головою, не розуміючи його.

— Але не я.

Серце зморщилося судомним болем, коли я згадала його реакцію на мене того дня.

— Ти тому прийшов. Аби сказати це?

— Не тільки, — він нервово прочистив горло. — Батько хотів тобі дещо передати.

Я сіпнулася від згадки про нього. По спині пройшовся морозець.

— Батько? — судомно промовила.

— Так. Ти повинна була до нього зателефонувати та ти цього не зробила.

Здалося, що я почула в його голосі нотки докору.

— Тому, що не могла…

— Щось сталося?

Він не має знати, що минулого тижня я була в поганому стані. Особливо з урахуванням того, що це знають і Гординські.

— Біля мене був чоловік, тож я не мала, як зателефонувати.

— Так, ти правильно зробила, — хмуро кивнув. — Батько хоче, щоб ти дізналася щось для нього.

— Що? — з осторогою прижмурила очі.

— Й він пробачить тобі твою провину й пустить назад у сім’ю, — продовжив, не звертаючи увагу на мій шок.

— Джан… Ти що таке говориш? Ти добре знаєш, чому я пішла із сім’ї.

— Знаю.

— І все одно це мені говориш.

— Я розумію. Батько, буває, іноді суворим. Але він наш батько.

— Хіба це суворість? Він бив мене. І ти це знаєш, — губа затряслася, а горло здавило.

— Знаю, і мені шкода, що не міг це зупинити.

— Дійсно не міг?

— Авжеж. Якби міг, хіба не зробив би? — шоковано запитав.

Я не знала, що відповісти. Слова Еміра не виходили з голови, особливо його реакція на побої. Таке неможливо зіграти.

— Ти знаєш, що я єдиний на твоєму боці. Батько готовий пробачити тобі. І він більше не буде таким строгим, як раніше.

— Ти сам у це віриш?

— Так, адже батько завжди шукає вигоду.

Він так подивився, що я все зрозуміла. Ця вигода пов’язана зі мною.

— Що саме?

— Ти повинна дещо дізнатися, — він простягнув мені конверт. — Це стосується твого чоловіка і його батька. Причина, чому вони ворогують.

— Я не можу…

— Зможеш, — відрізав. — Зробиш це і все буде добре, так, як раніше.

Я сумнівалася, що все буде добре, як раніше, адже мені добре саме зараз.

— Я все одно не можу. Він мій чоловік і…

— Сестро, — він зробив крок і міцно схопив мене за руку, я завмерла. — Ти не розумієш. Зараз батько сам не свій. І єдине, що, може, його заспокоїти, це твій послух.

Я мовчала. Перший раз у житті мені було некомфортно разом із Джаном.

— Мелісса, — наполегливіше промовив він. — Подумай про маму.

Округленими очима глянула на брата.

— Ти мене шантажуєш? — прошепотіла.

— Ні. Нагадую. Те, що ти вийшла заміж за Гординського, нічого не міняє.

Нічого не міняє. Єдине, що змінилося, це він. Або ж я була сліпа й надіялася на те, чого не було. По щоці опустилася сльоза.

Джан зітхнув і притиснув мене в обіймах. Цього разу мені не було в них спокійно. Навпаки, я вся напружилася. Його рука погладила мою маківку.

— Не плач. Усе скоро завершиться. Тобі, лише потрібно зробити те, чого просить батько.

Я мовчала.

— Будь розумною, сестро.

Хотілося вирватися та тіло, наче, оніміло.

— Забрав граблі від моєї дружини! — прогримів розлючений голос.

Я сіпнулася. В іншу мить я була притиснута спиною до грудей.

Відчувала різке дихання Микити. Серце заколотилося, коли я опустила очі на руку, що обіймала мою талію. Трохи нижче талії.

— Вона моя сестра. Ти не можеш мені нічого забороняти.

— Вона. Моя. Дружина.

— Не тупий.

— Тоді не затримую, — процідив.

Джан злісно дивився на Микиту. Стиснувши щелепу, він кинув на мене погляд. Я свій відвела. Серце кровило від того, що я мушу зробити.

Не попрощавшись, Джан попрямував геть.

Микита й далі обіймав мене, опалюючи потилицю диханням.

— Що це було, Бджілко? — прохрипів, торкаючись губами мого вуха.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍