Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 17.3

Його гаряче дихання лоскотало вухо і збуджувало кожен сантиметр тіла. Я намагалася думати, що йому відповісти та всі розумні думки покинули мене.

Чи він чув щось із нашої розмови?

— Я…

— Ти… — його ніс вводив круги по шиї.

Я втягнула повітря, коли його губи торкнулися шкіри. Ноги підкосилися, і Микита ще сильніше притиснув мене до себе. Різкі вихри почуттів пройшов крізь усю мене й зупинилися нижче. Там де його рука по-власницьки розташувалася.

— Микита… Хтось побачить, — прошепотіла, лякаючись ворухнутися.

— Коли мені сказали, що тебе немає на парі, а, наче, б то пішла до мене… Я ледве не посивів, коли не міг тебе знайти.

Серце стиснулося.

— Вибач, я не хотіла, аби ти переймався.

— Ти просто хотіла моєї швидкої смерті? — випустив усмішку.

— Ні!

— Тсс… Я жартую, бджілко, — прошепотів у місце під самими вухом.

— Чому ти мене так називаєш?

Це питання мучить мене не один день, і я досі не розумію, чому саме зараз наважилася його задати. Разом із ним я забуваю про те, що варто подумати сім разів і один раз сказати.

— Спочатку ти відповідай на моє питання, а потім я.

— Не розумію…

— Розумієш, — несподівано він повернув мене до себе обличчям. — Що ти робила тут із цим покидьком?

Його очі палали, розглядаючи мене з ніг до маківки, від очей і до самого серця. Микита був так спокусливо близько, що відчувала його дихання.

— Він мій брат, — прошепотіла прямо в уста.

— Ні, бджілко. Він покидьок, який і пальцем не поворухнув, коли над тобою знущалися.

Здригнулася від його різких слів.

Я хотіла уникати цього усвідомлення, усвідомлення того, що мій брат насправді не хотів мені допомогти. Боляче чути це від нього й розуміти, яка я насправді наївна.

— Так що ти з ним тут робила?

— Він переживав і хотів мене побачити. Я не могла йому відмовити.

— Чому ти мені не сказала? Це небезпечно зустрічатися самій.

Що я мала сказати? Взагалі сподівалася, що він не дізнається. А тепер, коли знаю, що це була не просто зустріч брата й сестри, стало ще важче розповісти.

— Джан мені нічого не зробить.

— Зробить чи не зробить, я не хочу ризикувати. Якщо не хочеш моєї смерті, то не зустрічайся більше з ним чи будь, із ким сама. Гаразд?

Він так дивився на мене, що я плавилася в його очах, у його обіймах.

— Добре. Вибач… — останнє імовірніше мало два сенси, про який він ніколи не дізнається.

— Не вибачу. Що ти зробиш, аби я пробачив?

— Не знаю… — розгублено промовила.

— А ти подумай і тоді я вибачу. А тепер, бджілко, марш на лекцію, — відпустив і зробив крок у бік.

Не оглядаючись, побігла до університету усвідомлюючи, що він так і не відповів на моє запитання.

Постукавши, попросила вибачення та здивувалася, коли строга викладачка не насварила. Спантеличено поквапилася до Ангеліни.

— Ти де була? Куратор приходив та запитував, де ти. Ти ж мала була до нього піти…

— Ми розминулися. Чому «та» навіть не насварила? — ні я, ні Ангеліна не могли запам’ятати, як її звати.

— Та, Вікторович сказав, що забув, що кликав тебе, і ти, напевно, стоїш біля його кабінету. Навіть перепросив перед нею. Ось вона й не зла.

У серці стало тепло. Микита, навіть не знаючи, чому мене немає, прикрив мене.

З ледь помітною посмішкою розкрила сумку, і я завмерла. Посмішка зникла з лиця. У сумці лежав той конверт. Важко ковтнувши, глибоко вдихнула й дістала записник із нинішнього предмета.

Зрозуміло, що всю пару єдине, про що я думала, це про конверт у моїй сумці і слова брата. Думала і про слова Микити. Про його дотики. Вони бентежили та змушували бажати більшого. Але щоки червоніли при думках про це. Здавалося, що бракуватиме духу, коли Микита перейде до рішучих дій.

І гадки не маю, як же мені просити в нього вибачення. Зготувати щось їсти? Зробити щось власними руками? Що я можу зробити для цього чоловіка, щоб він пробачив.

Доторкнулася до того місця, де його губи торкалися мене. Судомно ковтнувши, я здригнулася, коли продзвенів дзвінок.

— Ну що, ти додому? — жваво запитала Ангеліна.

— Додому?

— Ага, у нас сьогодні тільки дві пари. Ти забула?

— Точно… — дістала сумку й почала збирати речі.

Відчувала підозрілий погляд подруги.

— Ти сьогодні якась задумлива. Усе гаразд?

Підвелася зі стільця та дивлячись на неї знизила плечима.

— Так, звичайно. Ти теж додому? — змінила тему.

Ангеліна мить мовчала та закинув сумку на плече, узяла мене під руку.

— Ні, ще маю йти до бібліотеки. До речі, де наш рибалка? — озиралася в пошуках.

— Мене шукали? Рибонько, можливо, це ти мене шукала?

Обернувшись до нас йшов веселий Діма, а ззаду нього маячив роздратований Артур.

— Ні, яких рибоньок тут немає, рибалка. Тобі варто закинути вудочку в інший ставок, — кинула в нього словесну стрілу.

— Зате на горизонті з’явилася відьма, — так само відповів саркастично всміхаючись.

— Я тебе зараз, як справжня відьма…

— Що відлупцюєш мітлою? Не варто. Мені твоєї розчіски вистачило. Ти точно відьма, якщо можеш нею спокійно розчісуватися.

— Як же ти мене бісиш. Так ну ж, бо ноги в руки й пішли.

— Куди це? — оторопіло підняв брови.

— Куди треба. Ти мій помічник, тож менше питань, — відпустивши мою руку, вона підштовхнула Діму до виходу.

— Рибонько, ти мусиш мене врятувати від цієї відьми, — благав дивлячись на мене щенячими очима.

— Не лізь до неї. Мелісса, класних тобі вихідних.

Махнувши мені, штовхнула Діму в іншу сторону коридору.

— Як чудово, що їх разом поставили старостами й замін старости. Хоча б якщо і йдуть кудись, то разом.

Я усміхнулася, зиркнувши на Артура.

— Чим вони тебе так дратують?

— Своїм існуванням?

Розсміявшись, ми поспішили до виходу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍