Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 37

ПОЛІНА

Здалеку бачу який він гарний, високий, широкоплечий. Статурний хлопець у шкільній формі та білосніжній бездоганно випрасуваній сорочці. Можна замилуватися, я ж боязко поглядаю на нього, не піднімаючи очей. Не знаю, яку його реакцію очікувати на мою появу в його будинку.

- Нарешті, - Фелікс височіє наді мною, відчиняючи дверцята автомобіля. Він стоїть і чекає поки я вийду з дому. Ми маємо разом їхати до школи. В одній машині, під керуванням їхнього водія. Я підходжу до машини все ще сподіваючись на випадок. Раптом щось різко зміниться і я поїду, як зазвичай, на автобусі. Дверцята зачиняються і з цим йде в небуття моя надія.

 - Я думав, не дочекаюся тебе вже. Чого копаєшся так довго?

- Я не копаюся, - подаю голос.

- Хочеш, щоб ми запізнилися? - бурчить Фелікс.

- Ні!

- Раджу тобі ворушити ластами, Царенко! - він сидить поруч зі мною на задньому сидінні автомобіля. - Наступного разу я поїду і чекати на тебе не стану, зрозуміло?

Ось це той самий Павленко до якого я звикла.

Я залишаю його слова поза увагою, забившись у кут, майже втиснувшись у дверцята. Не хочу роздмухувати сварки на порожньому місці.  Дивлюся у вікно, намагаючись налаштуватися на навчання і розмірковуючи, як сприймуть однокласники новину про моє перебування в гостях у Фелікса. Звісно, такого не приховаєш і мені не уникнути ні чужих емоцій з цього приводу, ні пересудів: одні іронізуватимуть, інші - дивитимуться з презирством, треті - насміхатимуться... Мені треба бути сильною. І готовою до будь-якого розвитку подій.

Крізь опущені вії ловлю погляд Фелікса на собі. Ну і що він витріщається?

- Феліксе, вибач, але я маю з'ясувати твоє ставлення. Як ти дивишся на те, що твої батьки запросили мене у ваш дім? - я наважуюся першою порушити довге мовчання. - Я не буду тобі заважати?

- Так у тебе ж дідусь у лікарні, а ти... ти, як дитина - він зарозуміло окидає мене поглядом. - Так і бути, потерплю якось.

Я піднімаю голову і дивлюся в обличчя Фелікса. Наші погляди перетинаються.

- Значить, ти не проти? - я зітхаю з полегшенням.

- Ой, та не треба з мене робити варвара. Ніщо людське нам не стороннє, - від нього напевно не сховалося моє зітхання. - Живи на здоров'я. Мені не шкода. Ми тепер із тобою, Борсучиха, нерозлучні. Й в одному будинку живемо пліч-о-пліч, й за однією партою сидимо. Не розлий вода.

Тепер я вже не зовсім сприймаю сенс його слів. Чи то він іронізує? Чи то говорить серйозно? Ще одна кличка з його вуст на мою адресу.

- Що значить борсучиха? - кажу і самій стає смішно. Це ж не образливо? Добре хоч не щур якийсь.

- Та то й значить. Напнула піжаму з борсуками, значить ти борсук. Жіночий рід - борсучиха. Це краще ніж борсучка, чи не так? - каже Фелікс, не відриваючи погляду від моїх губ.

Мені здається, що він не хоче пропустити жодного слова, сказаного мною. І все-таки мені незатишно, я навіть якось тьохкаюся під його пильним поглядом. Навколо нас утворюється своєрідний вакуум. Навколишній світ відсувається кудись на задній план. А в нас свій, один на двох, світ.

- Звичайна піжама. У мене іншої немає, - я вимовляю буденні слова, а внутрішній голос навіює: заспокойся, заспокойся, заспокойся... В голові наче ковалі кують.Намагаюся не тремтіти, не боятися, але що робити, коли зсередини всю трясе. Якщо перетинки розриває стукіт власного серця. Якщо кожен ковток повітря дається важко, і мені доводиться розкривати рота і дихати часто і судорожно.

- Ти хочеш, щоб тобі ставили тупі запитання? - чую запитання з вуст Фелікса.

- Феліксе, - зітхаю я. - Зазвичай найтупіші запитання мені ставиш ти. Вибач. І я, звісно, не хочу, щоб мені їх ставили. До чого ти хилиш? - я не зовсім розумію мету його запитання.

Помітно, як Фелікс хмуриться. Він прекрасно пам'ятає всі свої тролінги і знає, що я права.

- Але я не питатиму тебе про те, про що тобі боляче говорити. Про твою біду, про дідуся, про становище, в якому ти опинилася. Я візьму над тобою шефство. Я буду поруч і припиню будь-які інші спроби це зробити будь-ким. Інакше по барабану отримають.

Я закушую нижню губу, що є наслідком активізації розумового процесу, і задумливо дивлюся на хлопця.

А тепер правий Фелікс. Обов'язково знайдуться ті, хто захоче іронізувати наді мною і над тим, що я приїду разом із ним до школи. А в його присутності вони справді просто побояться це зробити. Є тільки одне але...

- А тобі це навіщо, Феліксе? - запитую я, збентежена словами, почутими від нього.

 - Тому, Царенко, - відповідає він. - Мій батько і мачуха взялися тебе оберігати. Значить, і я буду. І взагалі я баті обіцяв, що з твоєї голови волосинка не впаде. Вище ніс, борсучиха.

Не знаю, чи серйозно він це говорить, але його аргументи здаються мені цілком логічними.

- Мені б не хотілося, щоб усі побачили, як я виходжу з твоєї машини. Не варто це афішувати. Давай, я вийду за квартал від школи й дійду пішки, - відверто радію рятівній ідеї, яка спала на думку.

- Хм, ти що соромишся мене? - він сприймає мої слова, як натяк на свою адресу. - Або, боїшся? У страху очі великі. Ми ж з'ясували, що я головний твій ворог. Це саме я ставлю найбезглуздіші запитання. Ні, не піде. Тут скрізь зупинка заборонена. Раніше треба було виходити, ми вже майже на місці, - Фелікс категорично не погоджується з моєю пропозицією.

Машина зупиняється просто навпроти входу в нашу гімназію. Школярі тусуються, хтось чекає на своїх друзів, хтось просто насолоджується останніми хвилинами свободи перед початком занять.

Я починаю чинити опір цьому здорованю, бо Фелікс демонстративно відбирає в мене рюкзак. Свій він прилаштовує через плече, а мій збирається нести в руках. Я тягну рюкзак, намагаючись відібрати в нього. Але сили не рівні й зусилля мої не мають успіху. Та й ситуація комічна. 

Я піднімаю на нього ошелешений погляд. І не знаю, що мене більше вражає: ось ці його несподівані, незрозумілі жести доброти. Чи те, що після всієї гидоти, через яку мені довелося пройти, він вважає, що я можу просто їздити з ним у машині до школи, а він може розмовляти зі мною так, ніби нічого не сталося. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍