Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Переговори йшли до 16 квітня, але сторони вже тоді не врахували ключової обставини — проросійський рух не був монолітним, а Валерій Болотов не був його єдиним лідером. Бойовики, що захопили будівлю, розбилися на кілька угруповань, які одразу почали конфліктувати між собою. Вимоги ватажків різнилися — хтось був згоден на діалог із владою, а хтось був налаштований більш радикально і вважав будь–які переговори з «київською хунтою» зрадою.
Категорично проти переговорів з урядом виступав ще один лідер сепаратистів — Олексій Мозговий. Він активно діяв із самого початку «русской весны» і міг сам очолити «народне ополчення» Луганської області, однак раптова поява Болотова завадила цим планам. До захоплення СБУ угрупованням «партизанів» зі Стаханова Мозговий поставився з ревнощами та недовірою.
«Не потрібні ці переговори нікому, з ким вони ведуться? Зі зрадниками? З неробами? Геть чиновника та депутата, який зрадив народ! Геть олігархат! Об’єднуйтеся в ополчення, область буде наша», — кричав він 15 квітня, виступаючи перед будівлею СБУ.
16 квітня радикально налаштовані угруповання спробували влаштувати у захопленій будівлі СБУ «переворот» і заарештувати Валерія Болотова, однак останній усе ж взяв гору. 21 квітня сепаратисти провели так званий «народний схід» на якому «офіційно» визнали Болотова «народним губернатором». Олексій Мозговий зі своїми людьми спробував прорватися на ці збори і заявити свої претензії на лідерство, однак люди Болотова цього не допустили. Після конфлікту з Болотовим Мозговий зі своїми прихильниками залишив Луганськ і поїхав по області — створювати власну армію для бойових дій проти збройних сил України.
«Це бардак, а не опір. Коли ведуться переговори з тими, проти кого ми боремося, мимоволі постає питання: так проти кого ж ми боремося? Як можна вести переговори з ворогом, якого завтра необхідно змістити?» — обурювався лідер «народного ополчення».
Пізніше, вже після початку війни, російська сторона і сепаратисти почали покладати всю відповідальність за кровопролиття на український уряд. Мовляв, це він не захотів почути Донбас. Але насправді українська сторона намагалася контактувати і домовлятися з окремими польовими командирами і лідерами «ополчення». А ось радикальні командири сепаратистів, на кшталт Олексія Мозгового, геть відмовлялися від переговорів та наполягали на необхідності вести війну на знищення.
Переговори про призначення Валерія Болотова головою ОДА просувалися важко. Ситуація була патовою. Призначення Болотова та його людей на ключові пости в Луганській області створило б небезпечний прецедент і означало б, що Україна визнає своє безсилля перед озброєними людьми, які захопили зброю. Чи допоміг би такий крок запобігти війні? Далеко не факт. Ми не можемо знати, як би повели себе в такій ситуації сепаратисти. Поступки вони цілком могли б розцінити, як слабкість влади. Ніхто не міг дати гарантію, що, отримавши контроль над регіоном, парамілітарні групи погодилися б далі діяти в рамках правового поля України. І найголовніше — якби Болотову вдалося збройним шантажем вибити собі губернаторське крісло, з’явилася б велика спокуса повторити цей фокус в інших областях.
Наприкінці квітня до Луганська приїхав заступник тодішнього міністра внутрішніх справ Володимир Євдокимов (колишній керівник луганського УБОЗу) та зустрівся з Валерієм Болотовим. На зустрічі Євдокимов погоджував із лідером сепаратистів низку кандидатур на ключові пости в Луганській області (голову МВС, ДАІ, прокурора), але у підсумку ці призначення так і не відбулися. Ситуація ускладнювалася тим, що Болотов не контролював радикальні угруповання, які й далі атакували адміністративні будівлі. 21–29 квітня в Луганську бойовики захопили прокуратуру, обласну адміністрацію, державний телеканал ЛОТ. Болотов такої команди не давав — він вів переговори з Києвом, але інші командири бойовиків не вважали за потрібне з ним радитися. Ще складнішою була ситуація в області, де в кожному місті виникала своя місцева озброєна банда. Одна за одною з’являлися новини про захоплення адмінбудівель у Свердловську, Алчевську, Стаханові. На початку травня до міста Антрацит із Росії відкрито вдерлася колона автомобілів з озброєними донськими козаками — південь Луганської області перейшов під контроль козацьких бандформувань, які підпорядковувалися російському отаманові Миколі Козіцину. Болотова лідером вони не визнавали, а тому поставало питання про доцільність подальших переговорів з його угрупованням.
Поступово стало зрозуміло, що домовитися не вдалося. З якої конкретно причини це сталося — не може точно сказати і Сергій Корсунський, який стверджує, що був посередником у цих перемовинах. Можливо, в якийсь момент у Болотова просто здали нерви, і він поступився більш радикальним угрупованням, яким не терпілося постріляти. Зіграли свою роль також переговори Болотова з народним депутатом від Партії регіонів Олегом Царьовим, який у той час активно просував ідею незаконного референдуму та відокремлення Донбасу від України. Корсунський стверджує, що саме після зустрічей з Олегом Царьовим та Валерієм Голенком Болотов викликав його до себе, сказав, що «має намір створювати Луганську народну республіку», і запропонував йому очолити «парламент» майбутньої республіки. Корсунський відповів відмовою і після цього припинив брати участь у сепаратистському русі.
26 квітня «болотовці» зажадали від Києва «визнати Валерія Болотова легітимним виконуючим обов’язки губернатора Луганської області з передачею йому та представникам від громад області повної виконавчої влади». На виконання цього ультиматуму дали триденний термін. Навряд чи український уряд міг би прийняти такі умови, але чекати три дні не збирався і сам Болотов. Уже 27 квітня було проголошено «Луганську народну республіку».
Незважаючи на те, що сталося це на 20 днів пізніше, ніж у Донецьку, луганчани вирішили швидко наздогнати згаяний час. Затвердити проголошену «ЛНР» вони запланували на «референдумі» 11 травня — одночасно з Донецьком. Переговори з українським урядом було припинено. 30 квітня Болотов перебрався із приміщення СБУ до будівлі Луганської ОДА — у кабінет губернатора.
ГОЛИЙ КОРОЛЬ ДОНБАСУ
Усю весну 2014 року одна з головних інтриг протистояння на Донбасі полягала в тому, коли ж у ситуацію по–справжньому втрутиться Рінат Ахметов і на чиєму боці. Позиція людини, яка довгі роки вважалася «хазяїном» Донбасу, могла стати вирішальною. Від Ахметова очікували чого завгодно — хтось вважав, що олігарх публічно виступить на боці «непокірного Донбасу», хтось — навпаки, був упевнений, що він створить якусь подобу приватної армії та жорстко зачистить проросійські формування. Але сталося непередбачене: Ахметов не захотів або не зміг вплинути на ситуацію. Усю весну він робив безпорадні заяви, закликаючи якийсь абстрактний Донбас до миру та злагоди, але ніякого єдиного Донбасу, до якого звертався олігарх, у той момент уже не існувало.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
