Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

людини часто починається з боротьби проти євреїв, то євреї мають бути першими в боротьбі за гуманізм, а не думати тільки про себе.

Як приклад справжнього, а не словесного гуманізму він навів «чарівну казку країни чарівника Андерсена» — про те, як король і королева Данії, а за ними весь датський народ одягнули жовті зірки — після того, як фашисти наказали євреям одягнути «моґендовід». Німці розгубились — такого вони не сподівались. Євреїв вдалося вивезти морем з Данії.

Про цей випадок я тоді почув вперше, згодом він став надбанням широких кіл.

Хтось намагався зняти виступи кіноапаратом. Але міліціонери засвітили плівку, як тільки та людина відійшла від Бабиного Яру.

Після мітингу Дзюба й Сверстюк поїхали покласти вінок на могилу М. Грушевського, видатного українського історика, Президента Української народної республіки часів Центральної Ради. 29 вересня його день народження.

Через декілька днів до Сверстюка на роботу (він був редактором «Українського ботанічного журналу» — після того, як його вигнали з Інституту педагогіки за виступ проти дискримінації української культури) прийшов полковник КДБ.

— Куди ви їздили 29-го вересня після Бабиного Яру?

— На Байковий цвинтар, щоб покласти квіти на могилу Грушевського.

Кагебіст почав розповідати про контрреволюційну діяльність Грушевського і тому подібні нісенітниці.

Сверстюк спокійно вийняв зі столу газету «Літературна Україна»:

— Прочитайте, що тут пишуть про наукові заслуги Грушевського.

— Та як вони посміли!..

Розмова завершилась.’Після цього справді більше ніхто в радянській пресі не писав жодного доброго слова про Грушевського.

Дзюба розповів мені ще одну цікаву деталь його виступу в Бабиному Яру.

До нього підійшов хтось у цивільному, представився працівником карного розшуку і тихо шепнув:

— Тут багато кагебістів. Бережіться.

*

Я все частіше зустрічався з усілякими українськими патріотами. Про декого з них розповім пізніше, а зараз спинюся на «культурниках» і «хуторянах». Культурники — художники, музиканти, літератори, артисти, режисери та інші представники мистецтва. Вони розвивають українську культуру, збирають фольклор, організовують хори, відроджують старовинні обряди.

Одного разу мене завели у приватний музей скульптора Івана Гончара. Гончар у себе вдома зібрав величезну колекцію предметів народного мистецтва й старовинний посуд запорізьких козаків, рушники, картини, ікони, писанки, козацьку зброю і т. д.

Місця в нього мало, тому він ледве розміщає вдома лише частину своєї колекції.

Коли заходить гість, то йому ставлять магнітофонні записи народних українських пісень, козацьких дум.

На столі — книга відгуків. Я бачив уже три томи. Записи не лише українців, а й німців, японців, росіян, євреїв, кримських татар; записи багатьма мовами.

На мене багато що справило враження чогось нового, чого немає в офіційних музеях.

Хірург Ераст Біняшевський зібрав декілька тисяч писанок. Писанки — яйця, які покривають різноманітними візерунками і приурочують до Великодня. Але звичай цей ще з давніх, дохристиянських часів і пов’язаний з українськими міфами. (Писанки — один з найориґінальніших і найпрекрасніших витворів українського народу.)

Не тільки в кожній області, але й у кожному селі колись була своя традиція розписування яєць, свої малюнки. Але у Східній Україні зараз писанок все менше, і їхня естетична цінність зменшується, бо малюнок поступово стає міщанським і соцреалістичним. У Західній Україні писанкарське мистецтво також підупадає, але все-таки можна знайти високохудожні, а серед них і давні за мотивами.

Біняшевський домігся, щоб видали альбом «Писанок». Більшість тиражу пішло за кордон: валюта треба, та й пропаганда розквіту українського мистецтва за радянської влади потрібна.

Біняшевський мріяв про другий альбом, який доповнив би перший новими різновидами писанок, але навряд, чи йому це вдасться: КДБ перейшло в наступ і проти «культурників».

Формально до культурників приєднуються «хуторяни», або «галушечники» (аналог російських «квасних патріотів»). Їхній патріотизм полягає в носінні «форми» українця (козацькі вуса, вишита сорочка) і в співанні українських пісень. Вони бояться і не люблять таких, як Сверстюк, Мороз, — навіщо дражнити владу, накликати на Україну гнів Москви. Багато з них, українських лібералів, ненавидять інші народи. Ненависть часто породжується через комплекс неповноцінності й страх.

Одна з «хуторянок» І. С. — нащадок знатних українських родин, мало що не з Рюриковичів, перших київських князів. Вона — символ стародавньої України для багатьох патріотів, навіть «культурників» (ми, українці, — народ сентиментальний).

Одного разу, невдовзі після судів 66-го року, І. С. розповіла нам зворушливий випадок.

Її, Антоненка-Давидовича, літератора Оксану Іваненко і ще декількох старих письменників запросив міністр торгівлі УРСР. Антоненко-Давидович не пішов.

Міністр виголосив революційну промову:

— Товариші! Приїжджає у Тбілісі іноземець і їсть грузинський шашлик, у Вірменії п’є коньяк, а в Києві він їсть те саме, що й у Москві. Але ж є українська національна кухня! Пропонуйте, що можна зробити в цій справі.

Зворушені «українізатором» травлення патріоти почали виступати так само революційно.

Оксана Іваненко розкритикувала назви кондитерських виробів:

— Що це таке: «Дайте мені 300 грамів «Чапаева» або 200 грамів «Мечты»?

Дехто пішов і далі:

— Ресторан «Поплавок»! Невже немає підходящої української назви?

Було внесено пропозиції збудувати ресторан «Вітряк», «Хата» і ще якісь. (Дещо потім здійснили і навіть непогано.) І. С. запропонували навчити шеф-кухаря ресторану «Столичний» рецептів української кухні. Вона сяяла від радощів: нарешті домоглись від влади поступок.

Я дивився на неї і думав:

— Якою ціною? Цього року двадцять чоловік пішло в тюрми й табори. А для заспокоєння «патріотів» шпурнули кістку — часткову «українізацію» ресторанів. І вони вдоволені — перемога!

Спершу І. С. ставилась до мене непогано. Коли я почав говорити по-українськи, раптом розгнівалась.

Я почав зауважувати, що деякі шановані мною патріоти мене уникають. Я трохи пометикував, здогадався і прямо запитав І. Світ-личного:

— Це І. С. щось погане про мене сказала?

Він ухилився від прямої відповіді.

— Але ж ви її знаєте. Чи можна тому, що вона каже, довіряти?

Він підтвердив, що не можна.

Потім вже дізнався, що, за її словами, я — агент КДБ і намагаюсь втертись у довіру до українців:

— Та й дружина у нього єврейка!

Головна риса «хуторян» і шовіністів — глупота й усілякі комплекси. КДБ вміє використати ці риси і витискати з них потрібне. Не випадково саме «хуторяни» й шовіністи найчастіше видають своїх друзів кагебістам. Не уникнула цього й І. С. в 1972 році.

Одна моя знайома, єврейка, якось роздивлялась картини українських художників. Двоє «патріотів», вирішивши, що вона росіянка, почали розмову:

— Скільки разів гетьман Сагайдачний палив Москву?

— Сім.

Далі пішли докази грузинського походження Петра І та інша «критика» нікчемності росіян.

Одного з них я знав доволі добре.