Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Розділ 17. У гостях.

Неширока звивиста стежка виявилася посеред трави, коли вони спустилися з пагорба. Йшли мовчки, надто втомлені та сповнені неспокою за товаришів, щоб розмовляти. Вітер підганяв у спини, глухо тупотіли об землю копита коней, у блакитному небі перегукувалися хижі птахи та летіли туди, де відчули здобич. Ітмарові здавалося, що битва тривала не дуже довго, і він із подивом побачив, що сонце стоїть уже доволі високо.

На деякий відстані від пагорба розкинувся хутір з невеликим будиночком та кількома господарчими спорудами під солом’яними стріхами. Звідкись із гавканням вискочили дві кудлаті собаки. Огрядна жінка прикрикнула на них, кинула годувати курей і подалася назустріч подорожнім.

– Добрий день, хазяюшко, – поздоровкався Ітмар.

– Що там було наверху? Якась битва між магами? – спитала вона замість привітання, похмуро дивлячись на перекинуті через сідла фігури.

– Так. Мої друзі постраждали. Чи не дозволите ви залишитися у вас на деякий час? Їм потрібен відпочинок та лікування. Ми заплатимо, скільки скажете.

Жінка стиснула губи:

– Вибачте, ні. Їдьте своєю дорогою.

– Мамо, як ти можеш відмовляти? Адже вони поранені! – з докором вимовила юна дівчина, що з'явилася на порозі хати – худенька, зовсім не схожа на свою повнотілу матір.

– Не втручайся в розмову, Ліоко! Варто виявити доброту, як Крижаний маг знищить нас усіх. Чи ти бажаєш такої долі, як у батька?

– Крижаний маг мертвий, – сказала Вельда. – А це – Світлий маг Тіллан, який розправився з ним у тій битві на пагорбі.

– Що?! Мертвий? Ти чула, Ліоко? Невже це правда? – вона подивилася на Ітмара, і той кивнув:

– Так.

Жінка и дівчина кинулися обіймати одна одну, їхні очі були сповнені сліз. Старша сказала:

– Я й не сподівалася дожити до цього! Скільки же горя він спричинив! Проходьте, дорогі гості. За таку гарну звістку можете жити, скільки потрібно. Мене звати Занда, це моя дочка Ліока. Мерщій готуй ліжко, застели чистим, – крикнула вона дівчині, а потім двом маленьким хлопчикам років трьох-чотирьох, що визирали з дверей: – А ну бігом на піч, і сидіть там тихенько!

Сама вона затрималася, оглядаючи кремезну фігуру Ітмара, сказала:

– Тільки хата в нас маленька, боюся, ніде буде розвернутися. Ще старший син скоро прийде з пасовиська, йому дев’ять. Ліжко я уступлю чарівнику, сама ляжу на підлозі, інші сплять на лавах. Хтось може розташуватися в клуні з сіном, там буде зручніше, ніж в хаті.

Ітмар сказав, прив'язуючи коней:

– Добре, ми з Ромєком люди не горді, нас влаштує і сінник.

Він на руках заніс всередину хатини Тіллана, обережно поклав його на ліжко та разом із Вельдою звільнив від верхнього одягу, після чого вона присіла на краєчок, вдивляючись у сірувате застигле обличчя.

– Куди він поранений? – спитала Ліока, стягуючи з нього чоботи.

– Сподіваюся, йому просто треба добре відпочити, – печально сказала Вельда й взяла Тіллана за руку. 

Дочка хазяйки ковзнула по них поглядом, одразу здогадавшись про почуття, які має до мага ця мила гостя. Але їй треба було влаштувати інших, і вона прихопила ковдри та побігла показувати Ітмарові клуню. Коли той заніс туди Ромєка і опустив на духмяне сіно, Ліока побачила в того на грудях велику криваву пляму. 

– Який жах! – мимоволі скрикнула вона. – Краще б ми його поклали в хаті на ліжко. Це він тяжко поранений, а той чарівник – ні.

– Маг його полікував. Бачиш: тут немає крові, – Ітмар показав під сорочкою пов'язку, бо сам хотів впевнитися, що кровотеча припинилася і не почалася знову, поки він у такий не дуже щадний спосіб віз пораненого.

– А... Тоді добре. Якщо буде щось потрібно, питайте. Мати вже готує обід.

– Хіба що напоїти та погодувати коней.

– Звісно, я все зроблю, – і вона пішла.  

Ітмар сів. Втома давила йому на плечі, але він не лягав, чатуючи біля товариша.

Ще не звечоріло, коли Ромєк нарешті розплющив очі. Якийсь час він розглядав, хмурячись, дерев'яні балки сволоку та кучугури сіна, а потім повернув голову та побачив Ітмара. Той одразу підніс до його губ флягу з водою. Напившись, хлопець спитав:

– То я не вмер?

Ітмар з усмішкою похитав головою. Ромєку ніби не вірилося. Він вимовив: 

– Добре... А інші як?

– Також живі, вони неподалік. Тіллан переміг. І тебе трохи підлікував.

– То що з Крижаним? Я не зрозумів.

– Він... випарувався.

– О! Чудово.

Хлопець обережно доторкнувся до своїх грудей, помацав на деякій відстані від рани, щоб не зачепити її.

– Болить? – спитав Ітмар.

– А ти як думаєш?

– Вибач, що мене не виявилося поруч, і я не зміг тебе захистити. Як це сталося? 

Ромєк подивився на нього, відвів очі, помовчав. Нарешті сказав:

– Коли Вельда і ти вибігли назовні, раптом звідкись вискочив один із людей Крижаного. Сказав, що шукав саме мене, щоб вбити за зраду, бо я не виконав їхнє завдання та переметнувся до тебе. Я навіть трохи бився з ним, як ти мене вчив, але що я міг зробити своїм ножем проти його меча! Він встромив його в мене дуже швидко. Оце було страшенно боляче!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍