Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

class="p1">— Просто… незвично, — знітився той..

— Ось! Сам бачиш, — продовжувала вона. — Дуже багато обставин проти нас. І десь у глибині душі ти й сам це відчуваєш.

— Можливо, — погодився Цекало. — Але через них можна переступити.

Обійнявши, він притяг її до себе.

Водій таксі, що зупинилося позаду, повернувся з кафе, куди бігав по цигарки.

— Гарне місце. Може тут кави вип’ємо?

— Ні, дякую, Вітю, — крижаним голосом промовила Лада. — Дуже цікава й корисна була поїздка. Повертаємось додому. У Роздолі вип’ємо.

Та упродовж зворотнього шляху дівчина усім своїм виглядом випромінювала таку неприховану лють, що водій несамохіть втягнув голову в плечі, а по приїзді й словом не обмовився про свої нещодавні палкі пропозиції.

Робочий день закінчувався, коли хтось несміливо постукав у двері. Оленка вже не трималася рукою за живіт, повністю розпрямилася і повеселішала.

— Що, нудно лежати? — запитав Лужний.

— Є трохи, — побідкалася дівчина. — А Ігоря Миколайовича немає?

— Він сьогодні раніше пішов, в особистих справах. Є проблеми?

— Та ні начебто, — похитала головою вона. — Хотіла запитати, коли можна буде додому.

— Ну, до завтра точно ні, — засміявся Вадим. — А зранку твій улюблений лікар з’явиться, от і запитаєш.

Та дівчина й далі нерішуче товклася у дверях.

— Ще щось? — запитав Лужний.

— Так. Я, взагалі-то Ігорю Миколайовичу хотіла сказати, але навіть вам краще, ви ж тепер завідувач.

— Кажи, — заохотив її Вадим.

— Здається, я знаю, хто тут грається у привида.

— А ну давай, дівчино, кажи. Це більш аніж цікаво, — Вадим відволікся від своїх паперів.

— Щоправда, я не зовсім упевнена… — почала Оленка. — У п’ятій палаті є хлопчик Дмитро. Прізвище Масула. У нього також болів живіт, але операції не робили.

— Ну, знаю, — кивнув Лужний. — Хижняк ним займається. А чому саме він?

— Він одразу після мене поступив. Дуже плакав. А на другий день, як полегшало, дивлюся — вже бігає і розважається. Двоє жінок біля сестринського сиділи, то він їх халатами позв’язував. Вони підвелися йти — мало не попадали, а малий сміється. Я ж увесь час тут. Зайнятись нічим, то ж спостерігаю. У восьму жіночу палату петарду хотів кинути, дівчата побачили — відібрали. Сірник у нього зламався, того й не встиг підпалити. А скандал був через холодильник — пам’ятаєте? Це він хворим продукти поперекладав.

— Чесно кажучи, не знав про ці його подвиги, — здивувався Вадим. — Але це ще не доводить, що саме він вдає Фабіровського. Оленко, він ще дитина, а для такого дорослий розум треба мати.

— А знаєте, він, виявляється, не вперше у відділенні лікується. Цього року вже тут був із підозрою на апендицит. Медсестри пам’ятають.

— І що?

— А знаєте, коли це було? — не вгавала дівчина. — Саме коли міну знайшли.

— Ну, у мінних справах він точно ні при чому, — засміявся Вадим.

— Так, але того ж дня привид налякав бабу Жанну. А ще за день перед тим Дмитрик влив їй зеленки у відро для миття підлоги. Потім, коли розібралися, бабуся добре потягла його ганчіркою по задниці. Може через те він і вирішив її полякати.

— Ну припустимо, — Вадим все ще сумнівався. — Але гадаю, це просто співпадіння. Та й до таких тонкощів хлопець би навряд чи додумався.

— А що ви скажете з приводу наявності у нього синьої куртки та зимової шапки? — видала Оленка останній козир.

— Жартуєш? — не повірив Лужний. — Звідки тобі відомо?

— А от знаю і все! Ви ж не перевіряли.

— Якось не подумали на дитину… — розгубився Вадим.

До палати заходили утрьох із медсестрою та Хижняком, який також іще не встиг піти додому.

— Дмитре, а ну покажи-но мені свою куртку, яку ти в сумці тримаєш, — попросив завідувач. — Ти хіба не знаєш, що верхній одяг належить здавати?

Слухняно відкривши стару спортивну сумку, хлопчик витяг одяг.

— А ну вдягни. Навіщо вона тобі влітку? — не зрозумів Хижняк.

— Дощ був, коли до лікарні їхали, — пояснив хлопець. — А другої нема.

— Та ж вона тобі завелика!

— То й що? Мама на гуманітарці купила, казала, доросту.

— А шапка? Шапка де? Покажи!

З явним небажанням Дмитро дістав шапку і надів, не чекаючи наказу.

— А шапка чому не по сезону?

Припинила розслідування Женя.

— Вадиме Борисовичу, — сказала вона. — Дайте хлопцеві спокій, це не він.

— Як не він? — обурився Вадим. — Синя куртка, зимова шапка, і черевики он стоять — явно на нього великі. З запасом хлопця вдягають. І при попередній «появі» Фабіровського він у відділенні лежав. Чого ще хочете? Чекай, орле, приїде завтра мама, я тобі влаштую. Ти нащо жінок лякав?

— Нікого я не лякав… — уперся Дмитро.

— І ходить зовсім не так, — наполягала Женя. — І хоч який малий був Платон Аристархович, а таки вищий. І найголовніше — грубший. А це ж подивіться — ще дитина!

— Дитина, але бачу, хуліганом росте, — невдоволено промовив Лужний. — Ти там сильно визначала — худий чи грубий. Налякалася й побігла із криком. Одяг забрати до схову. Завтра прийде мама — одразу до мене.

— Ви подумайте, — на прощання підкинула ідею Оленка. — Він же не мав наміру під отого вашого Фабіровського вдягатися. Просто полякати у темному коридорі. А вийшло схоже, бо несвідома частина персоналу на різну містику налаштована.

Заперечити проти цього було важко.

Районний військкомат як споруда викликав повагу доведеністю й закінченістю, а водночас вбивав своєю шкарадністю. Усе було укомплектовано і пофарбовано, проте стіни мали жахливий колір і незрозумілу горбатість, хоч будівництво здійснювалося явно не за часів хрестоносців. Двері дивували щілинами й перекосами.

— Як хочеш, — махнув рукою Віктюк, районний архітектор, перевертаючи догори денцем келишок. — Можеш волати своїм командним голосом ще дві години, але я свого підпису не поставлю.

— Ну, мать же ж твою, чим ти ризикуєш? Коню зрозуміло, що тим стінам нічого не зробиться, — не міг заспокоїтися Полянський. — Як стояли, так і стоятимуть.

— Сказав «ні» — значить ні, — вперся гість. — Отак завжди не думають головою люди, а для біди багато не треба. Хто його зна — що збоку? Який там фундамент? З чого перекриття? Може й не впаде, але тріщини підуть, штукатурка посипеться… Воно мені треба? Був би генплан — інша справа. Тоді на щось спертися можна, чимось обґрунтувати у разі чого. А так…

— Ну, гаразд… — образився військком, — прийдеш ти ще до мене, я те саме казатиму.

— Ну, ти порівняв, Олександре Івановичу! — обурився Віктюк. — То — особисте, а це державне. Тут усе по інструкції має бути. Ти якби прийшов до мене хату собі проектувати, — я б також можливе і неможливе зробив. А тут — пробач. І горілки також більше