Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

не питиму — не мої дози.

Поплескавши підполковника по плечу, він вийшов. Військкома розбирала злість. Домовитися із цим кабінетним щуром виявилося важко. Виводити ж вирішення питань на вищий рівень, враховуючи кінцеву мету, було недоцільно. Ситуація заходила у глухий кут.

Телефон на столі задзвонив раптово.

— Райвійськкомат, підполковник Полянський…

— Олександре Івановичу, — промовив приємний жіночий голос. — Ви мене не знаєте. Телефоную, щоб повідомити вам, що у вашої дружини є коханець. Молодий та гарний.

— Що?! Хто дзвонить? — загарчав військком.

— Я ж пояснюю — ви мене не знаєте, — повторила жінка. — Але я найближчим часом повідомлю, де й коли їх можна буде побачити разом.

У трубці залунали короткі гудки, а підполковник так і залишився сидіти за столом з недопитою пляшкою, роззявивши рота. Ще три хвилини тому, здавалося, ніщо в світі не здатне було відволікти його від ідеї розкопок у підвалі.

Цекало намагався вчергове розгребти паперові завали на столі ординаторської, коли у двері постукали. Оленка була вже не у спортивному костюмі. Коротенька сукня сиділа на ній вільно, проте лише підкреслювала її стрункість.

— Можна?

— О, видно, що пацієнтка на виписку зібралась, — посміхнувся Ігор. — Вже розпрямилася і за живіт не тримаєшся. Молодець.

— Так хто ж лікує! Ігоре Миколайовичу, я до вас.

Присівши на краєчок стільця, вона потупила очі.

— Ну, кажи, — заохотив лікар. — Бачиш, скільки у мене тут паперів? Невдовзі й на тебе таке чекатиме.

— Ігоре Миколайовичу, хочу вам подякувати. Дуже-дуже! Я надзвичайно рада, що це виявилися саме ви, а не хтось інший, коли я тоді страшно боялася.

— Кажу ж, усе, що робиться — на краще, — розвів той руками.

— Ігоре Миколайовичу, — зупинила вона. — Це ще не все. Тільки ви не сваріться. Я маю бажання подякувати вам не лише на словах. Ось що я придумала, Ігоре Миколайовичу. Дуже прошу вас прийти до нас додому на обід. У будь-який день. Будь-ласка, не відмовляйтеся.

— Ну що ти таке вигадуєш, — замахав руками Цекало. — Це дуже невдала ідея, повір мені.

— Але чому? Я ж від щирого серця! — образилася вона.

— Ні, Оленко, ніяк неможливо, — з упевненістю повторив Ігор.

— Вам неприємне моє запрошення? — спитала дівчина.

— Зовсім ні, — знітився він. — Просто… Це неможливо. Розмову на цю тему закінчено. Не ображайся.

Настрій її остаточно зіпсувався.

— Добре. Намагатимуся. Але тоді, можливо, ви приймете моє запрошення випити десь кави?

— І як це виглядатиме? — заперечив Цекало. — Та й… до твоєї матусі однаково докотиться. Скільки там того Роздолу?

— Шкода, я сподівалася…

Вона підвелася і тихенько зникла за дверима. А Ігор лише скрушно похитав головою.

Вдячність пацієнтів може набувати найрізноманітніших проявів. Валігура увійшов, тримаючи у руці важкого пакета.

— Дмитре Івановичу, зібралися, нарешті? Бачу, цілий день на це пішов.

— Так. Ось. Усе, — промовив слідчий.

— Сподіваюся, ви задоволені?

— Ще не зовсім, — уточнив пацієнт, ставлячи пакет на стіл.

— Хабар? — картинно здивувався Вадим. — Від слідчого прокуратури? У моїй кар’єрі таке трапляється уперше. Доведеться це відзначити. Символічно, самі розумієте.

— Не заперечую, — ніяково посміхнувся Валігура. — Якщо лікар дозволяє.

— Краще мати справу зі слідчим з приводу його хвороби, ніж коли він приходить до тебе з приводу чужих хвороб, — пожартував Лужний.

Витягши дві кавові чашки, Вадим хлюпнув у них коньяку і заходився розгрібати серед паперів місце на столі. В кишені слідчого засигналив телефон і він мусив відповісти.

— То що там, Сергію? Не зрозумів — набрати просто зараз? І що я побачу?

— Пробачте, Вадиме Борисовичу, — посміхнувся Валігура, витягаючи з кишені ще один телефон. — Помічник веде справи, поки я тут…

Набравши номер, з якого дзвонила людина, що могла бути причетною до смерті Замриги, Валігура підніс трубку до вуха, проте звук почувся зовсім з іншого місця. Вадим ніяково сидів навпроти, заклякнувши із чашкою у руці, не знаючи, як вчинити.

Надовго запала німа сцена.

Червоний «опель» рішуче прямував до парковочного майданчика біля магазину.

— Доню, давай зробимо на вечір піцу? Справжню, домашню, — запропонувала Полянська. — Ігор Миколайович тобі дозволив? І морозиво. Біс із нею, з фігурою.

— Дивно, мамо, від тебе таке чути, — без особливого ентузіазму відгукнулася Оленка. — Чого це ти за фігурою покинула стежити? І до Ігора Миколайовича почала дослухатися. Втім, як бажаєш.

— А що з нею станеться? — у матусі, яка пропустила повз вуха згадку про лікаря, справді був піднесений настрій. — То як? Гуляємо?

— Вирішуй сама.

— Щось, доню, з тобою після виписки коїться, — зауважила Полянська. — Гаразд, вирішую сама. Піцу зробимо обов’язково.

— Мамо, а можна тебе про щось попросити? — запитала Оленка.

— Усе що хочеш, у мене сьогодні гарний настрій.

— Тоді запроси на вечерю Ігоря Миколайовича.

Те, що відбулося далі, лише якимось дивом обійшлося без наслідків. Полянська закашлялася і машина несподівано різко загальмувала. Одразу ж іззаду засигналили, а згодом почулася щира соковита лайка.

— Кого?! — насилу проковтнувши, запитала Полянська, не звертаючи уваги на кремезного водія «лексуса», який продовжував терпляче барабанити пальцями у бокове скло. — А він що, по-твоєму, на це не заслуговує? — не зрозуміла материної реакції Оленка. — До речі, ти йому хоч подякувала?

— Ти вчитимеш мене, як поводити себе з підлеглими?

— Для тебе він може й підлеглий, а для мене — лікар, який врятував життя і приділив багато уваги, — пояснила Оленка.

— А так і має бути, — твердо промовила Полянська.

— То як, запросиш? — перепитала донька.

— Звісно, ні. Як це виглядатиме? Хочеш — сама запрошуй.

— Вже намагалася, — пояснила Оленка. — Та він не погодився. Занадто великий бар’єр, завдяки тобі.

— О! — зраділа Полянська. — От і заспокойся.

— Мам, ну я тебе дуже прошу! Хіба я часто до тебе звертаюсь? Чого ж ти мені не допоможеш?

— Господи… та навіщо це тобі? — дивувалася Полянська.

— Потрібно, — вперто промовила Оленка. — Він мені потрібен. Розумієш?

Полянська заїхала на майданчик, опустила бокове скло і закурила.

— І чого в тебе така реакція? — напосілася Оленка. — Він що — бомж? Вантажник? Алкаш? Може, одружений? Мамо, ти пам’ятаєш, скільки мені років?

Докуривши, Полянська викинула недопалок, а потім подивилася їй в очі та запитала:

— А ти в цьому упевнена?

— Так, — не вагаючись, відповіла Оленка.

— Добре, — безбарвним голосом сказала Полянська. — Даю тобі слово, що запрошу Ігоря Миколайовича на вечерю. Але, принаймні, не сьогодні.

Мовчання затягувалося.

— Здається, це у вас телефон вібрує, — промовив зрештою Валігура.

— Обійдуться, — відмахнувся Вадим. — Вічно хтось турбує у непідходящий момент.

Засунувши руку до кишені, він натис на відбій і простягнув чашку слідчому.

— А раптом щось важливе? — здивувався той. — Може, хтось із пацієнтів?

— Зачекають, — махнув рукою Лужний. — Ну, що, за здоров’я?

Та Валігура демонстративно знову набрав номер. В кишені у лікаря знову