Читати книгу - "Зерно правди"

П’яний батько ображав мене й Анну, не дозволив нам оселитися в нього й вигнав мене з дому. Спершу ми таки оселилися в Анниних батьків, але коли народився Тадзьо, винайняли кімнату в Климонтові. Жилося нам дуже погано, грошей не було. Я час від часу працював садівником, але мої заробітки були невеликі. Коли Тадеуш трохи підріс, Аня теж шукала роботу, проте безуспішно. Весь цей час я намагався поговорити з батьком, щоб він дав нам хоча б одну кімнату, але батько був невблаганний, навіть потому, як ми взяли шлюб у 2007 року, весь час ображав мене й мою дружину. У нас були проблеми, соціальної допомоги не вистачало на прожиття, особливо коли з’ясувалося, що Тадеуш хворий на астму й потребує дорогих ліків. Тому з кімнати в Климонтові ми переїхали до соціальних бараків на Крукові в Сандомирі. Умови там були погані. Моя дружина Анна дуже вродлива, і у 2007 році знайшла роботу моделі. Почала їздити по країні з демонстраціями одягу, а я займався дитиною. І переконував батька, весь час безуспішно. Батько постійно повторював, що йому вдалося здобути бронзову медаль на олімпіаді в Мюнхені завдяки своїй важкій і тривалій праці, і що я мушу брати з нього приклад.

З’ясувалося, що робота Ані не подобається, що праця моделі почасти полягає в стриптизі. Спочатку вона демонструвала білизну на дискотеках, потім були бої в желе й бокс з іншими дівчатами. І для неї, і для мене це було дуже принизливо. Спершу вона розповідала про інших дівчат, про свою шефиню, неприємну й агресивну, про її чоловіка, який до працівниць ставився без жодної поваги й намагався використовувати. Потім перестала розказувати, а я не розпитував, бо думав, що їй це неприємно, і вона не хоче про це говорити. Крім того, мені було соромно, бо це я повинен утримувати родину. То був страшний час, я знову пішов до батька з дитиною і почав його благати, пояснювати, що він наша остання надія, бо ж ця земля лежить облогом, а батько навіть жодних дотацій не отримує, нічого. А це ж не лише дотації, можна обробляти, вирощувати різне, а в мене завжди до цього кебета була. І зглянувся батько, сказав, що добре, заживемо разом із ним, а землю він на мене перепише, йому вона не потрібна, бо йому пенсії вистачає. І що до кінця року залагодимо всі формальності, а від 1 січня можемо до нього переїхати. То було влітку 2008 року, ото коли ми розмовляли. Зізнаюся, що крім нашого весілля й дня, коли народився синок, це був найщасливіший день у моєму житті.

Справами переважно займався я, бо Аня продовжувала їздити на ці покази, скажу відверто, стосунки в нас тоді дедалі погіршувалися. Не тому, що ми сварилися, а просто взагалі мало розмовляли, тепер я думаю, що вона звинувачувала мене, що мусить таким займатися, але виходу не було, на ліки для малого йшло навіть по триста злотих щомісяця. Незважаючи на це, мені вдалося дещо позичити в людей, щоб купити сільськогосподарські інструменти для цієї землі. З батьком усе було добре, ми разом планували, що я робитиму, я до нього приходив, він показував Тадекові свого диска, але для малого він був заважкий, дитина навіть втримати не могла. Я боявся, що батька це дратуватиме, але він лише сміявся, мовляв, це нічого, нічого, він ще доросте.

У День Всіх Святих у 2008 році ми втрьох поїхали до Завихостя на кладовище і, звісно, відвідати батька, я трохи боявся цієї зустрічі, бо після скандалів у минулому Аня з ним узагалі не бачилася. Але все було дуже гарно, ми їли, розмовляли, навіть трошки випили, але небагато. Я переважно розповідав, як воно із цією землею буде, але батько мене не підтримав. А потім увімкнув музику по радіо і сказав, що тепер Аня йому покаже, як ото моделі танцюють і різне там виробляють. Аня відмовилася, а я рознервувався і сказав, що мови бути не може. А він на те, цитую: «Якщо ця шльондра перед усіма роздягається, то й переді мною може». І що коли вона перед ним не затанцює, то ні дому не буде, ані землі, а своїми граблями я хіба що зможу з Тадеком у пісочниці бавитися. І зареготав, а я зрозумів, що все це була брехня, ніколи він не хотів ані помешкання нам дати, ані землі, ані мені допомогти й узагалі нічого. Що він десь ото про Аню довідався і все це вигадав, щоби нас ще більше принизити, із брудом змішати, бо правди в тім ніякої не було.

І раптом я побачив, що Аня починає роздягатися, такими байдужими, механічними рухами. А батько ще голосніше зареготав, що він її, мовляв, розкусив ще коли вона в технікумі вчилася, а я йому не вірив, то тепер можу помилуватися, бо це урок такий, зовсім задурно, а все-таки більшого вартий, ніж земля й будинок, бо, може, я нарешті порозумнішаю. І тоді я усвідомив, що тепер уже нічого не буде — ані майбутнього, ані дружини, ані ліків для Тадека — і якась мов червона імла впала мені на очі, я схопив із полиці отой диск, що з Мюнхена, і вдарив батька по голові, а потім, коли він упав, ще кілька разів.

На своє виправдання хочу додати, що все це я вчинив під впливом шоку, психічного болю й сильного афекту.

Прокурор Теодор Шацький глянув на зіщулену постать перед ним. Хлопець був невеличким блондином із великими очима й довгими чорними віями, ну викапаний херувим. Подивився на монітор із текстом протоколу. Обличчя Шацького залишалося непроникним, але його пригнічувала відповідальність, бо доля хлопця і його родини залежала від нього. І йшлося тут не про класифікацію вчинку. Убивство було очевидне, навіть, якщо психіатри й психологи зглянуться й констатують емоційний стрес, то за четвертою статтею він дістане по повній програмі, років із вісім. Ішлося про те, чи повірить Шацький у його брехні чи ні.

— Де зараз живе ваша дружина? — запитав він.

— Ну, я успадкував будинок і землю, то вона там із дитиною живе. Навіть гарно там все облаштувала, двоюрідна сестра мені писала.

— За які гроші?

— Та вона нарешті подала цю заяву на кошти Євросоюзу, у нас є в адміністрації люди, які допомагають заповнити папери. І ще соціальна допомога. Якби я був у в’язниці, а не в ізоляторі, то теж би щось