Читати книгу - "Дім для Дома"

і всі на світі невидимі Ціликові жінки, навіть сестра, яка чи то була направду, чи то наснилась. «Мамо!»

Маруся лягає поруч, кладе голову на качину подушку, притискається до дідової спини, слухає.

— Що, качко?

— Просто тебе обіймаю. Щоб ти не кричав.

— Та хіба ж я кричу...

Він себе не чує — тільки радіомушлю.

— Т-с-с. Нехай спить мала, — каже мені старий.

Тільки радіо нікому не заважає.

— Виходить, є цей сто п’ятий поверх, — шепоче полковник собі під ніс. — Це ж треба. Цілих сто десять поверхів...

Маруся прокидається — старий вимикає радіо.

— Як ти, качко? Виспалася?

— Ой, так добре, — вона потягується. — Діду, ти будеш чай?

— Уже обід.

— Я щось приготую.

Їдять мельхіоровими ложками суп. П’ють чорний чай, привезений із Китаю. Слухають розмови сусідів крізь прочинені вікна.

— Ти чула, баб Тоню?

— Це жах!

— А в них же ніколи не було війни. Уявляєш, як їм?

Страждання, на думку цих українок, теж потребує досвіду.

— Та як ніколи? Так не буває, щоби ніколи! — не вірить невидима співрозмовниця.

Старий зачиняє вікно — прохолодно, каже. В кімнаті стає жарко та тихо. Я зітхаю й обидва — старий і мала — дивляться на мене так, ніби я щось не те сказав.

— А чому радіо не працює? — питає Маруся.

— Та шипить ото, — відмахується полковник.

А кров його відгонить старими страхами — сусідка ж бо має рацію, так не буває, щоб не було війни. Війна, наче кір, яким треба перехворіти. Від кору щоправда існує вакцина...

У тишу влітає Оля, ледве не наступає мені на хвіст, спішить до кімнати, нишпорить тонкою рукою між скринею та килимом із Азербайджану.

— Мам, ти чому так рано... Щось сталося?

— Ви що новини не дивитеся... — бурмотить Оля, рахує гроші: — Слухай, тату, я біжу долари міняти... Так? Правильно ж?

І чому вона думає, що старий має знати. Ще його дід не зміг зберегти рублів одної з імперій, а сам Іван — іншої. Міняються часи та банкноти, а фінансові результати Ціликів ті самі.

— Так, доню. В цьому є сенс, — каже нарешті полковник.

Коли двері грюкають за спиною Олі, Маруся запитує:

— Що відбувається?

— З мамою? З мамою, здається, все добре. В тебе дуже розумна мама.

— А нащо міняти долари? — не здається мала.

— Та на гривні ж, мабуть. На що ж їх іще міняти?

Мама Оля повертається раптом:

— Я, мабуть, поміняю ще сто, — коментує свою появу. — Сусідка каже, вже й на Пентагон теж... І хтозна, скільки їх ще захоплено? І взагалі, що буде? Може, вони так зруйнують усю Америку.

— Діду, — каже Маруся. — Ввімкни радіо.

— Так воно ж... Марусю, я просто не хочу, аби ти хвилювалася, перш ніж...

Маруся сама намацує радіоприймач, сама крутить маленьке колесо, і в мушлі шипить океан —

— А як дізнатися...

— Будуть списки загиблих, — відповідає полковник. — Але не одразу. Качко... Його могло там і не бути. Це ж ранок. А твій батько, якщо хочеш знати, геть безвідповідальний, він міг запізнитися на ро... — старий осікається.

Маруся йде в спальню, скручується на скрині. Острів іде під воду. Разом із сервізами й бальними сукнями, разом із вогнями Мангеттену й усіх новорічних ялинок.

Мама Оля повертається з кантору:

— Фух, поміняла.

Усе так непевно: хто загинув, на скільки зміниться курс валют.

Того вечора Оля довго дивилася телевізор і врешті перемкнулась з новин на якийсь американський блокбастер. У блокбастері нічого не знали про руйнування веж, літаки, терористів, курс долара, коливання індексу ДоуДжонса. На екрані лилися криваві ріки. Це був старий добрий блокбастер, де видно, кого саме вбили, і майже зрозуміло, за що. Далеко за північ екраном поповзли титри, й Оля востаннє клацнула пультом. Заскрипів польський паркет.

— Марусю, ти спиш?

— Ні.

— Слухай, з ним усе добре, можливо. Це ж дуже престижні вежі, там усілякі банки, а твій тато, звісно, закінчив торгово-економічний, але... Знаєш, я думаю... Можливо, він вигадав про сто п’ятий поверх? 

Помпеї

 У крамниці майже звичайний робочий вечір. Доводиться розбирати чергову коробку з мотлохом. Люди чомусь несуть і несуть речі, наче врятованих у катастрофі.

Маруся в чорному. Змусила матір підібрати для неї траурний одяг. А Оля змусила доньку йти — до школи, тоді — на роботу:

— Так тобі легше буде про це все не думати.

Але Маруся думає «про це все». Та й більше, здається, думати нікому. Пані Віра новини начебто дивиться, але чомусь не хвилюється — напевно, не розуміє нічого.

Маруся подає речі з коробки, Мама Оля оцінює, а Степан записує:

— Статуетка. Дівчинка з дзеркалом, — диктує антикварка. — Порцеляна, розпис. СРСР, Дулево. 59-й. Стан відмінний, без тріщин і сколів.

— А чому очі заплющені? — дивується помічник. — Вона ж має дивитися в дзеркало. наші речі? Чому ця брошка з гранатом із 60-х — найстаріше, що у нас є? Бо не рахувати ж чужу срібну ложку й ікону від тітки Дусі. І окуляри німецькі, в яких розпливається світ... Де залишилося все наше?» Але ні, звісно, нічого такого Оля ніколи не скаже — в полковника ж серце. І хіба так уже й мало — знати, що батько з Крайновки, а мати з Баку, куди хтось колись прийшов за течією... Неважливо навіть якої ріки. Був попит на річку Волгу, а тепер — на довоєнний крам у львівському ТзОВ «Місто».

— Пиши! — Історію статуетки Оля придумає потім. — Підсвічник, олово. Австрія...

— А це що? — тепер вже Маруся порушує порядок, намацавши на прилавку щось загадкове. Вони зі Степаном таке між собою звуть ННО — Непізнаний Непотрібний Об’єкт.

— Це? А, це лава застигла, — відповідає хлопець.