Читати книгу - "Біґ Мак. Перезавантаження"

хоча тепер, на щастя, одягнений. Ми з ним так і не знайшли спільної мови – він говорив італійською і англійською, я – німецькою й українською, польської він принципово не знав, говорив мені «честь» і зникав у душі. За місяць він з’їхав, а до його кімнати поселили Вітольда.

Вітольд був професором. Йому було років шістдесят, може, трішки менше, але він багато пив і вік його визначити було важко. Він був інженером, випивши, він говорив мені: «Я інженер». Зранку він діставав мобілку й довго з кимось розмовляв, після цього спускався вниз і йшов до бару. У барі він пив горілку, пив чай, дивився волейбол і спілкувався з друзями. Друзів у нього було багато, його всі любили, він теж усіх любив, я собі так думаю. Ми з ним швидко потоваришували, першої ночі після його підселення я повернувся додому о другій ночі п’яний.

Відчинив двері. У коридорі стояв Вітольд, на ньому був лише якийсь гульфік, який губився під його черевцем. Що ж таке, подумав я, що за сусіди мені трапляються – як не голий, то в якомусь гульфіку. «О, – сказав він мені, – Сергій! Кави?» – «Ні, – відповів я, – я не п’ю, у сенсі – кави, тим більше на ніч». – «Водки?» – він явно хитрував. «Добре», – погодився я. Ми зайшли до нього в кімнату, вона була завалена його речами – одягом, валізами, він, схоже, не встиг прибратися після переїзду, поліз до шафи з одягом і дістав звідти надпиту пляшку горілки. Горілка звалась «Сопліца». Ну ось, подумав я. «Ти говориш англійською?» – запитав він мене. «Говори по-польськи, – сказав я, – я тебе розумію». Ми пили до ранку. «У мене є дівчинка, – сказав він, – у Львові. Справжня красуня». – «Добре тобі», – відповів я. У якийсь момент він перейшов на англійську й почав називати мене Сашкою, з наголосом на першому складі.

Я пішов спати.

Після цього він почав полювати на мене. Він чекав під дверима кімнати, доки я прокинуся, він ходив під дверима душу, доки я мився, він не спав до ранку, очікуючи, коли я повернуся, а дочекавшись, починав зі свого традиційного: «Кави? – питався він. – Гербати?» Після цього ми йшли до нього й пили горілку. У барі, що цікаво, він мене іноді не впізнавав, він загалом був короткозорий і на відстані впізнавав не всіх. Він був розлучений, у нього було дві доньки, вони раз на тиждень відвідували його, готували йому «біґос», велику посудину «біґосу», Вітольд ховав «біґос» до холодильника й забував про нього, «біґос» починав смердіти, й холодильником ніхто не користувався, Вітольд, що характерно, теж, мабуть, думав: «Що я буду користуватись цим смердючим холодильником?» За тиждень доньки повертались, викидали старий «біґос» і негайно готували новий. Вітольд пишався своїми доньками, знайомив мене з ними, перепрошував, що вони не говорять англійською, для нього тема родини була важливою, він, коли випивав, завжди про це говорив, родину він називав на німецький манер «фамілією», хоча німецькою він не розмовляв.

За пару тижнів я переїхав від нього до іншого помешкання. Але ми й далі щодня бачилися в барі. Він ставив водку, я не відмовлявся. Іноді він мене й далі не впізнавав.

Наближався Великдень. Однієї ночі, коли все стихло і вже ніхто не дзвонив, я вийшов на кухню зробити грінки. Я собі думав так: зараз вийду на кухню, там нікого немає, зроблю собі грінки й буду дивитися телевізор. Потім знову ляжу спати й мене знову ніхто не дістане. Усе виходило складно – готель був порожній, більшість студентів і викладачів, які його населяли, роз’їхалися святкувати Великдень. Діставати мене було нікому. Я вийшов на кухню. Курва, тільки й подумав я. На кухні стояв Вітольд. У самих шкарпетках. Себто не так – він був одягнений, усе нормально, лише на ногах не було черевиків, самі білі шкарпетки. Його хитало з боку в бік, він лихо тримав руки в кишенях світлих парусинових штанів і не зважав. Був схожий на боцмана, який повертався до рідного порту з багатим уловом. «О, – сказав він, – Сергій!» Ага, подумав я, добре, що не Сашка. «Гербати?» – завів він своєї. «Ні, – кажу, тільки не сьогодні – маю роботу, мушу ще працювати».

«Ти є добрий поет», – сказав він. «Я не п’ю сьогодні», – відповів я. «Окей, – продовжив він, – я розумію, не п’єш – не пий, але спробуй моєї риби». Він відкрив холодильник і дістав звідти смердючу рибу. «Я не їм рибу», – сказав я. «Да?» – розгублено перепитав він і заховав рибу назад. Я спробував готувати грінки, вони диміли й підгорали, Вітольд нависав над ними й не підпускав мене, аби щось зробити: «Слухай, до мене завтра приходять мої доньки, у нас буде святковий обід, Великдень все-таки. Бар, до речі, – сказав він, – не буде працювати чотири дні. Будемо ми з доньками, Абдула…» – «Хто?» – перепитав я. «Абдула, – підтвердив Вітольд, – це араб, ось – буде Абдула, ну й ти приходь. Завтра на четверту». – «Обов’язково буду», – погодився я й підступився до грінок. «Може, по келішку, – знову запропонував він, – по малому», – додав, роблячи в слові малий наголос на першому складі. «Ні», – твердо відповів я. «Тоді спробуй мого “біґосу”», – сказав він і поліз до холодильника за смердючим «бігосом». Я схопив грінки й утік до своєї кімнати.

Наступного дня, по обіді, я вийшов на кухню. Донька Вітольда готувала посудину «біґосу». Вітольд побачив мене, радісно привітався. На обід він мене не запрошував і нашої вчорашньої зустрічі, схоже, не пам’ятав. Я привітав їх зі святом і пішов у парк.

І ось о першій ночі він стояв у мене під дверима й улов у нього знову був багатий. «Сергій, – сказав він просто й без виїбонів, – пішли по келішку, по малому (з наголосом на першому складі)». І я покірно пішов за ним. У його кімнаті й далі валялася купа одягу, на кріслах були розвішені його гульфіки, очевидно, він мав їх цілий набір, на кожен день тижня. Вітольд приніс шинку, дістав із шафи з одягом «Сопліцу» й розлив. «Ну, то будьмо, – сказав він, – зі святом».

Я подивився на пляшку «Сопліци» й випив. Головне не думай про назву, говорив я собі, головне не думай про назву. «У мене дивний сусід, – сказав Вітольд, – араб. Його звати Абдула. Він дуже дивний». – «Що таке?» – спитав я. «Він не п’є гербати, – сказав Вітольд, – п’є лише воду, п’є джус, п’є колу, а