Читати книгу - "Лялька"

class="p1">Він знову збрехав Тіа, сказавши, що йому випало чергувати, таким чином придбавши собі ще одну коштовну ніч, щоб пополювати на вбивцю в минулому. Він був тут, десь тут у величезному архіві. Едмундс був переконаний у цьому. Перші непевні кроки чудовиська, яке тепер чимдуж бігло до них.

У понеділок увечері він наткнувся на нерозкриту справу 2008 року, в якій доморощений ісламський фундаменталіст помер усередині камери під охороною. Упродовж імовірного часу смерті з будівлі ніхто не виходив і не заходив, і записи камер спостереження це підтверджували. Так чи інакше, а на тілі здорового двадцятитрирічного чоловіка знайшли сліди удушення, попри відсутність інших доказів, які б це підтверджували, тому смерть списали на природні причини.

Едмундс знайшов у Інтернеті ще одну підозрілу смерть моряка на військовій базі. Після того, як Джо пообіцяв ідентифікувати відбиток черевика, Едмундс зробив офіційний запит до військової поліції з проханням розкрити повний файл справи, однак ще й досі не отримав відповіді.

Останні години він витратив на те, щоб розібрати речові докази вбивства, яке трапилося у 2009 році. Спадкоємець міжнародної корпорації електроніки зник із готельного номера за обставин вельми загадкових попри те, що двоє охоронців сиділи тут-таки, менше ніж у двадцяти футах від дверей. На місці виявили досить крові, аби стверджувати, що хлопець мертвий, однак тіла так і не знайшли. Для поліції там не було також жодних корисних відбитків пальців, ДНК чи записів системи безпеки, щоб навіть почати шукати вбивцю, а це означало, що Едмундс ніяк не міг прив’язати цю справу до вбивств «Ляльки». Він записав дату та склав назад вміст коробки.

Прохолода спонукала його продовжувати пошуки далі. Він не відчував навіть натяку на втому, хоча й пообіцяв собі, що піде щонайпізніше до 3.00 і перед роботою повернеться додому, щоб поспати хоча б кілька годин. Едмундс переглянув свій список ще п’яти справ, які сподівався перевірити, і зітхнув. Він звівся на ноги, поставив коробку на полицю й почав довгий шлях затіненим проходом.

Коли він підійшов до кінця високого стелажа, то зрозумів, що наліпки на коробках датовані груднем 2009 року, за місяць до наступного вбивства у його списку. Він глянув на годинник: 3.07.

— Ще одна, — сказав собі він і, відшукавши потрібну коробку, стягнув її з полиці.

***

О 8.27 ранку Вульф зайшов до непривітного кварталу на жалюгідній прилеглій вулиці шосе Пламстед. Йому знову не вдалося поспати, головним чином тому, що тепер до переліку причин, чому він уже давно не міг зімкнути очей, Вульф мав додати ще й образ вовчої маски. Самовпевненість убивці вражала його Він ризикував навіть просто прийшовши до посольства, проте бездумно приєднався до протесту, який сам же організував, і зухвало виступив проти самого Вульфа, підставляючи себе.

Вульф пригадав, як Едмундс казав їм, що вбивця не зможе опиратися такому кроку, аби не наближатися поступово все ближче і ближче, згораючи від палкого бажання зрештою-таки бути впійманим. Вульф замислився, чи випадок біля посольства був благанням убивці про допомогу, і що керувало тоді ним — відчай чи зверхність.

Він видерся брудними сходами на третій поверх, намагаючись згадати, коли востаннє ішов дощ, штовхнув обдерті двері пожежного виходу і вийшов до жовтого коридору. Біля дверей Ешлі Локлен не було ані сліду двох поліціянтів, які мали чергувати там.

Він підійшов до квартири № 16, здавалося, єдиної в усій будівлі, із нещодавно пофарбованими вхідними дверима і вже збирався було постукати, коли до коридору вийшли двоє поліціянтів із сендвічами і тостами та кавою в руках. Вони обоє неабияк здивувалися, побачивши біля дверей імпозантного детектива.

— Доброго ранку, детективе, — сказала поліціянтка саме жуючи тост із беконом.

У Вульфа забурчало в животі. Вона запропонувала йому іншу половину свого сніданку, одначе він ввічливо відмовився.

— Вам уже відомо, коли її перевозитимуть? — запитав її молодий колега.

— Ще ні, — трохи грубувато відповів Вульф.

— О, я зовсім не те мав на увазі, — квапливо промовив чоловік. — Насправді зовсім протилежне. Вона неймовірна. Ми сумуватимемо за нею.

Поліціянтка погоджуючись кивнула. Вульф був здивований. Надійні стереотипи Вульфа, які завжди вірою та правдою служили йому, змусили його очікувати по той бік дверей когось, одягнуту в піжаму, пропахлу сигаретним димом рятівницю котів, однак двоє поліціянтів точно не квапилися йти.

— Вона щойно заскочила в душ. Я проведу.

Поліціянтка відімкнула вхідні двері та провела його до чистої квартири, де пахло свіжою кавою та беконом. Теплий бриз підіймав сітчастий тюль над яскравими квітами на столі у вітальні. Простора кімната в пастельних тонах була обставлена зі смаком, підлога зі справжнього дерева і такі ж робочі поверхні. Цілу стіну займали фотографії, а біля кухонної раковини сушилося приладдя для випічки. Він чув, як за стіною шумить вода.

— Ешлі! — вигукнула поліціянтка.

Воду вимкнули.

— Тут детектив Вульф прийшов зустрітися з тобою.

— Він такий же вродливий, як на екрані? — відповів голос із м’яким единбурзьким акцентом.

Поліціянтка, схоже, зніяковіла, а потім на її жах, Ешлі продовжила:

— Згодна, він виглядав так, наче його добряче треба відмити перед тим, як сходити з ним кудись, але…

— Він виглядає так, наче будь-якої миті може заснути, — крикнула їй поліціянтка.

— Покажи йому, де кава на кухні, коли проведеш його.

— Ешлі?

— Що?

— Він уже тут.

— О… Він чув…

— Так.

— Лайно.

Поліціянтка не могла досить швидко залишити незручну ситуацію і заквапилася вийти, аби приєднатися до свого напарника. Вульф чув, як за тонкою перегородкою щось поскрипує, розпилюється та закривається, й ніяково хмикнув, адже стояв перед стіною із фото. Світлини були прості, щирі: вродлива жінка, яка відпочивала на пляжі з друзями, сиділа в парку з літнім чоловіком, у Леґоленді разом із маленьким сином, як здалося Вульфу. Його серце завмерло, коли він побачив два захоплені обличчя того, вочевидь, бездоганного дня.

— Це Макс. Зараз йому шість, — промовив позаду голос із привабливим акцентом, зовсім не схожим на скреготливі інтонації Фінлі.

Вульф озирнувся й побачив у дверях ванної кімнати ту ж таки неймовірно вродливу жінку з фотографій, із рушником на голові, котрим вона обгорнула русяве волосся. Було зрозуміло, що вона щойно втиснулася в крихітні джинсові шорти та світло-сірий топ. Погляд Вульфа затримався на мерехтливій шкірі її довгих ніг, а потім він засоромлено відвернувся до фотографій.

— Не будь гадом, — прошепотів він собі.

— Перепрошую?

— Кажу: де