Читати книгу - "Лялька"

психоз, який утримували у стінах цієї красивої старовинної лікарні. Кожної ночі Вульфа дивувало, чому ці люди продовжують боротися, заціпенілі від того, що залишилися самі, й жалюгідно плакали в темряві.

— Відкрий, — сказала нетерпляча медсестра, яка стояла над ним.

Вульф відкрив рота й висунув язика, щоб довести, що вже проковтнув пригорщу яскравих пігулок.

— Ти розумієш, чому ми перевели тебе в палату під охороною, правда? — запитала вона так, неначе розмовляла з дитиною.

Вульф не відповів.

— Якщо я зможу сказати доктору Сім, що від ліків тобі стало краще, упевнена, що вона переведе тебе назад.

Коли Вульф знову відвернувся до вікна, вона фиркнула й пішла діставати когось іншого.

Він сидів у тихому кутку кімнати для відпочинку, де повною мірою міг відпочити від своєї звичайної кімнати шостого типу, заповненої стійкими яскраво-помаранчевими шкільними стільцями. Чоловік із настільним тенісом усе більше дратувався, як і кожного дня у цей час, якимось чином спромігшись програти у власному матчі на одного. Дві Рожеві Леді, як Вульф називав їх за кольором волосся, ліпили з пластиліну простенькі фігурки, а невеликий гурт людей займали дешеві дивани навколо великого телевізора. Вульф туманно розумів, що згадали його прізвище, однак потім хтось із персоналу перемкнув виступ Мера Лондона на Спанча Боба Квадратні штани.

Вульф недовірливо похитав головою, дивлячись на дитячий садок перед ним, а потім була надзвичайно неспокійна і жорстока ніч у житловому крилі. Одна з Рожевих Леді бадьоро підмішувала кров у свою пластилінову квітку. Вульф здригнувся, коли вона продовжувала, попри біль у зламаних нігтях від того, що, вочевидь, безперервно дряпалася в зачинені двері.

Йому стало цікаво, чи має він що-небудь спільне з цими людьми, як-от здатність до таких крайнощів. Глибоко в душі Вульф знав, що вбив би Халіда перед усіма, і для нього не мало значення, якими були б наслідки, попри будь-який страх загубити себе.

Вульф розірвав би його на шматки.

Можливо, «нормальні» люди краще контролюють власні емоції. Можливо, те, що він вважав нормальним, насправді, таким не було.

Вульф відволікся від своїх думок, коли перед телевізором підвівся високий темношкірий чоловік, якому було десь трохи за двадцять, і підійшов до столу Вульфа біля вікна. Відколи його ув’язнили тут, Вульф уникав будь-яких контактів, окрім тих випадків, коли це було неминучим. Це поширювалося навіть на Андреа, яка облишила всі спроби додзвонитися в лікарню і змарнувала час, приїхавши сюди, лише для того, щоб він відмовився виходити з кімнати.

Вульф бачив чоловіка поруч. Він завжди одягав яскраво-червоні капці на босі ноги. Він наганяв на Вульфа страх, бо здебільшого був скритним та замисленим, і саме тому це стало несподіванкою, коли він вказав на один із пластикових стільців і терпляче чекав відповіді.

Вульф кивнув.

Чоловік обережно відсунув стільця від столу й сів. Він підняв до Вульфа обидві руки, поєднані металевими наручниками, які персонал надягав на нього кожного разу, коли він заходив до спільних кімнат. Навколо нього витав запах інфекції.

— Джоель, — сказав чоловік із помітним південно-лондонським акцентом.

Вульф скористався ременями на його зап’ястку, щоб не потискати йому руку. Попри спокійні манери чоловіка, він не міг сидіти нерухомо, і Вульф чув, як він нервово постукує ногою по підлозі під столом.

— Мені здалося, що ми вже знайомі, — всміхнувся Джоель, вказуючи на Вульфа обома руками. — Тієї миті, коли ти проходив крізь двері, я сказав: «Я знаю його».

Вульф терпляче чекав.

— Коли я побачив, що ти зробив, то подумав: «Цей хлопець, він не просто думає, хто «Палій», він знає». Правда? Що саме то і є покидьок, який убивав дітей. Правильно? А вони просто відпустили його.

Вульф кивнув.

Джоель вилаявся і похитав головою.

— Ти намагався. Ти правильно вчинив, розправившись із ним.

— Знаєш, — промовив Вульф, заговоривши вперше за кілька тижнів. — Я ціную твою думку, однак це напевно б означало більше, якби я не бачив, як ти шепотів у пачку пластівців увесь ранок.

Здавалося, Джоель трохи образився.

— Людина з Богом знає різницю між шепотом і молитвою, — з осудом відказав Джоель.

— Людина при здоровому глузді знала б різницю між тарілкою «КоКо Попс» і своїм божеством, — з непомітною посмішкою зауважив Вульф.

Раптом він усвідомив, як сильно йому бракувало обміну дошкульними коментарями з його колегами.

— Гаразд. Гаразд. Нехай, — сказав Джоель, кивнувши, коли знову підвівся. — Ще побачимося, детективе.

Джоель хотів було піти, проте зупинився і знову повернувся до Вульфа.

— Моя бабця часто повторювала: «Людина, в якої немає ворогів, — це людина без принципів».

— Мудрі слова, — сказав Вульф. — Але припускаю, що така порада також є й причиною, чому ти тут.

— Хах. Це мій вибір бути тут, хіба ні?

— Хіба?

— Так довго, як я буду тут, я житиму.

— «Людина, в якої немає ворогів…», — замислено процитував Вульф.

— Більше ворогів не залишилося, детективе… — сказав Джоель, відвертаючись від Вульфа й ідучи геть, — …у цьому і проблема.

Розділ 24

Середа, 9 липня, 2014 [2.59]

О третій годині ночі запискотів будильник Едмундса. Він сидів у сховищі Центрального архіву посеред плями світла від лампи, яка звисала з високої стелі й гуділа. Це був його четвертий візит до архівів, і він усвідомив, що починав із нетерпінням чекати цих усамітнених ночей.

Вічний сутінковий спокій і контроль температури видавалися йому приємними: досить тепло, щоб зняти піджак, однак і досить прохолодно, щоб не заснути й залишатися бадьорим. Коли він знову вдихнув пил, спостерігаючи, як його частинки кружляють у повітрі навколо нього, то відчув, що його переповнює відчуття обсягу історії, прихованої тут.

Це нагадувало гру без кінця. Усередині кожної з десятків тисяч однакових коробок лежали загадки, які чекали, щоб їх переглянули знову, а можливо, і вперше розгадали. Було легше зосередитися на виклику, який вони кидали йому, аніж на гнітючому розумінні, що кожна з цих однакових коробок свідчить про втрачене чи зруйноване життя, і всі вони, виставлені в акуратні ряди, насолоджуються поважною, ніби могильною, тишею підземелля.

Те, що сталося вдень, без сумніву, ще більше підтвердило його підозри. І знову вбивця знав, де знайти свою, здавалося б приховану, ціль.

Бакстер була наївною.

Хтось у посольстві і справді міг розкрити місцезнаходження Ендрю Форда, от тільки це був не єдиний випадок. Це вже вчетверте їх зраджували, і що найгірше, ніхто, окрім нього, цього не помічав.