Читати книгу - "Нафта"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 179
Перейти на сторінку:
ним, кинув з-під лоба на П’єтро незадоволений, благальний, але покірний погляд. Утім, П’єтро на нього не дивився: він зосереджено споглядав власний масний член, невдоволено скрививши своє білувате обличчя, на якому виднілися сліди бруду з майстерні. Поволі він витер його руками, лівою рукою притримуючи його рівно, а шорсткою долонею правої руки витираючи кільце голівки члена, яке виднілося з-під крайньої плоті, що вкривала її не до кінця. Між тим, член і не думав стухати. «Давай я», — мовив Карло. І П’єтро погодився віддатися у Карлові руки. Карло повільно витер його вже звичною своєю хустинкою. Він робив це довше, ніж зазвичай потрібно, час від часу цілуючи його. Як не дивно, П’єтро терпляче чекав. Член у нього був лиш трошки стухлим, порівняно з тим, яким був тоді, коли він тільки витягнув його зі штанів, але у Карлових руках, які витирали його, орган демонстрував, що збирається стати таким самим, як спочатку. Карло з-під лоба кинув на П’єтро ніби обожнюючий погляд, сором’язливо усміхаючись і для того, щоб крадькома глянути на нього. На обличчі П’єтро не було жодних емоцій: як і перше, він зосереджено й вороже дивився вниз. Отож, цілуючи пеніс П’єтро, наче щоб віддячити, він почав ще брати в рот, знову відчуваючи із цілковитим, мало не набожним самозабуттям ті важкі й крупні форми: вузликувату голівку, вкриту товстою шкірою, ніжний відкритий краєчок із напруженою вуздечкою, легкий аромат засохлої вчорашньої та сьогоднішньої, свіжої, сперми, змішаний із запахом змазки та заліза з майстерні. Потім почав рухати вниз-угору ротом, наче все лише починається. Карло повсякчас боявся, що П’єтро відштовхне його, прожене; але натомість хлопець грубо поклав йому долоню на потилицю, спершу одну, потім другу, склавши їх одна на одну й щосили притискаючи до себе голову Карло. Так він виявляв, що згоден почати все з початку, навіть не просто що згоден, а що вимагає цього. Ніби підкоряючись його волі, Карло сумлінно став до праці: він робив свою справу, але цього разу вже саме він робив усе нишком. Що сильніше його серце стискалося від щастя, немовби від туги, то більш старанно й неспинно Карло мав виконувати те, що вимагав від нього П’єтро.

S’ils n’ayment fors que pour l'argent,

On ne Ies ayme que pour l'heure (1)[148].

Отакі думки снували в голові Карло, поки він, стоячи навколішки, вдовольняв хлопця: якщо вони кохають лише за гроші, то я кохатиму лише у цю годину. Та, можливо, думав він сластолюбно, що, однак, не ставало на заваді іншій насолоді, від якої він саме силкувався не відволікатися, — це неправда. Може, він покохає їх навічно. Година — це діра. У ній збирається час, який не має послідовності. Адже він любив П’єтро не лише за шмат плоті, який тримав у роті, лискучий і твердий, ніби вилитий з форм, хоч був настільки болісно-справжнім, новим, ніколи раніше не баченим: з нього сочилося таке тепло, такий аромат і стільки майже бридкої, — а не наївно властивої тваринам, — синюшності. Карло кохав цього хлопця ще й за те, чого він не давав йому й не здатний був дати: наприклад, за те, що не давав можливості отримати цілковиту насолоду, не відволікаючись на якісь інші думки, шукаючи підстави для цієї насолоди. За перебування поруч лише протягом того часу, який потрібен, щоб отримати таке важливе для хлопців задоволення, проти якого вони неспроможні встояти. За те, що він неминуче залишить його, зникаючи назавжди й забираючи з собою все те, що подарував. Щойно той шмат плоті, який досі був налитим і з якого досі крапало, забрали з Карлового рота, навкіс запхали в труси, потім знову сховали в штанях, знову тісно їх застебнувши, він, від природи недоторканий і таємничий, став таким за рішенням суспільства. Тим, що П’єтро незабаром повернувся до свого життя, він підписався під суспільною угодою. У світі, куди повертався П’єтро, існували злидні й праця. Саме тому Карлові у ньому до вподоби був не лише насилу витягнений, оголений член, а й запах автомайстерні, яким він просяк, цілковита, простодушна недбалість у його одязі, надзвичайно виразна спецівка, а надто те, що він був поряд зовсім недовго, й те, що він завжди був готовий зникнути; адже все це, попри всю свою очевидність та незначущість, природну химерність, насправді було символом глибокої соціальної різниці світу, де живе інший клас, а це майже означає, що це світ, де існує інше життя. Саме через це П’єтро та всі решта ставали милими; їхню любов до грошей, навіть коли ці гроші були лише приводом, цілковито породжував їхній стиль життя, їхнє матеріальне становище. На додачу, вони зовсім не мали можливості якось по-іншому дати собі волю, — у такий час чи взагалі у своєму злидарському житті, — як тільки за гроші сходити до повії. Приблизно так розмірковував Карло, намагаючись якнайкраще відволіктися від надзвичайно сильного задоволення, яке він отримував, стискаючи рукою та губами пеніс П’єтро, коли хлопець майже раптово кінчив, настільки щедротно виливаючи сім’я, що навіть не подумаєш, що те саме він робив п’ять хвилин тому. Для П’єтро це була ніби якась слабкість, і він соромився. Він швидко витягнув член з Карлового рота й дозволив витерти себе, поспішаючи. Він не хотів, щоб на його обличчі проявилось якесь інше почуття, крім того, яке виникає по завершенні якоїсь справи. Він не забарився навіть для того, щоб застебнути «заслінку» на штанях. Застібався він нашвидкуруч, коли біг до невеличкої юрби, де були його друзі. Він вправно біг у своїй спецівці по грудках та ямках на сухій землі, встеленій вицвілим трав’яним пушком, по широких луках, майже люто заллятих незміренним місячним сяйвом. П’єтро нагадав Карло про його Пенатів[149], про його Ларів, де багато пилу, сухого дерева, небагато меблів, ліжко чи розкладачка, постелені просто на кухні чи біля вхідних дверей. Та разом з цими Божествами, мало не ведучи з ними священну запеклу боротьбу за панування цієї ночі, відчувалася присутність Богів підземелля, Бісів; зрозуміло, що ця ніч, котра так глибоко просякла пахощами польових трав та кмину, сповнена місячним промінням, що проникало глибоко в землю й здавалось невичерпним, котра спустилася з небес, щоб стати літньою й вічною, належала бісам; утім, не тим, які у Пеклі для грішників[150] приречено покутують вину, а тим, які приходять з Пекла, де всі ми будемо. Загалом, бідолашні Божества, які вештаються навколо, лишаючи по собі собачий сморід, хитрі й грубі, зловісні й товариські,

1 ... 61 62 63 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нафта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нафта"