Читати книгу - "Джерело"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 260
Перейти на сторінку:
Важка нерухомість усіх цих повільних годин у конторі, дверей і повітря наче присипляли його м'язи. Іноді він підводився і жбурляв об стіну книжку, щоб відчути порух руки, вибух звуку. Він усміхався, вдоволений, підіймав книжку й охайно клав її на стіл. Тоді вмикав настільну лампу. Перш ніж прибрати руку з-під конуса світла під лампою, роздивлявся долоню, повільно розчепірюючи пальці. Потім згадував, що колись казав йому Камерон, і відсмикував руку. Він тягнувся по своє пальто, вимикав світло, замикав двері й ішов додому.

Із наближенням весни Рорк зрозумів, що його грошей надовго не вистачить. Він вчасно платив орендну плату першого числа кожного місяця. Хотів мати відчуття тридцяти днів попереду, протягом яких він іще матиме власний офіс. Він щодня спокійно сюди приходив. Лише виявив, що не хоче дивитися на календар, коли починає сутеніти і наступний із тридцяти днів добігає кінця. Зауваживши це, він змусив себе не дивитися на календар. Рорк брав участь у перегонах, перегонах між його орендною платою і… він не знав імені іншого учасника. Імовірно, це міг бути будь-який перехожий на вулиці.

Коли він піднімався до свого кабінету, ліфтери дивилися на нього дивно, ліниво і зацікавлено; коли він говорив, вони відповідали, не нахабно, але так байдуже і протяжно, що здавалося, вже от-от скажуть щось образливе. Вони не знали, що саме він робить і чому; вони лише знали, що до нього ніколи не приходять клієнти. Він відвідав (бо Остін Геллер попросив його прийти) кілька вечірок, що їх час від часу влаштовував журналіст; гості запитували в нього: «О, ви архітектор? Даруйте, я не дуже знаюся на архітектурі — що ви будували?». Коли він відповідав, то чув натомість: «О так, справді», й акцентована поштивість їхньої поведінки говорила йому, що для них він лише зветься архітектором. Вони ніколи не бачили його будинків; вони не знали, хороші вони чи нікчемні; вони знали тільки, що ніколи не чули про ці споруди.

Це була війна, до якої його запросили, щоб змагатися з невідомим; його підштовхували до бійки, і він мусив битися — у нього не було ані вибору, ані суперника.

Він проходив повз споруди у стані будівництва. Зупинявся подивитися на сталеві клітки. Іноді відчував, наче балки та перекриття формують не будинок, а барикаду проти нього, і кількох кроків тротуаром, що відділяли його від дерев'яної огорожі будівництва, він ніколи не зможе здолати. Це був біль, але притлумлений, непроникний біль. «Це правда», — казав він собі. — «Ні», — відповідало тіло, на диво витривале і здорове.

Магазин Фарґо відкрився. Але одна споруда не могла врятувати квартал; Фарґові конкуренти мали рацію — торгівля змістилася, перетікаючи ближче до околиць, клієнтів меншало. Уголос заговорили про занепад Джона Фарґо, якому забракло ділової кмітливості, інвестуючи в таку безглузду будівлю; це начебто доводило, що громадськість не сприймає архітектурних інновацій. Ніхто не згадував, що магазин був найчистішим і найяскравішим у місті, що завдяки майстерному плануванню ним стало керувати легше, ніж будь-коли, що квартал потребував цієї крамниці. Але всі невдачі приписували будівлі.

Етелстон Бізлі, дотепник у середовищі архітекторів, придворний блазень Гільдії архітекторів Америки, який, здається, ніколи нічого й не збудував, зате влаштовував благодійні бали, написав у своїй рубриці «Епіграми та каламбури» в бюлетені Гільдії: «Гаразд, хлоп'ятка та дівчатка, ось вам казочка з мораллю: колись давно був собі маленький хлопчик із волоссям кольору гелловінського гарбуза, який вважав себе найкращим серед вас усіх, звичайних хлопчиків та дівчаток. Щоб довести це, він узяв та й звів будиночок, дуже милий будиночок, ось тільки ніхто в ньому жити не зміг, і магазин, що теж був просто чудовим, ось тільки збанкрутував. Він також звів пречудову споруду, а саме: віз на заболоченій дорозі. І той його витвір, подейкують, справді процвітає, і це, мабуть, свідчить, що це природне поле діяльності для того маленького хлопчика».

Наприкінці березня Рорк прочитав у газетах про Роджера Енрайта. Роджер Енрайт володів мільйонами, нафтовим концерном і повною безсоромністю. Тому його ім'я часто з'являлося в газетах. Він викликав напівзахоплене-напівглузливе благоговіння непослідовністю своїх раптових авантюр. Наприклад, проект житлової забудови нового типу — багатоквартирного будинку, де кожну квартиру було спроектовано і відокремлено, наче приватний будинок. Проект називався «Дім Енрайта». Енрайт оголосив, що не хоче, щоб цей будинок був схожим на будь-який інший. Він звернувся до кількох найкращих архітекторів міста і відхилив їхні проекти.

Рорк відчув, начебто ця газетна стаття стала особистим запрошенням; шансом, створеним саме для нього. Уперше він спробував здобути замовлення самостійно. Рорк попросив зустрічі з Роджером Енрайтом. Розмовляв він із секретарем. Молодик зі знудьгованим обличчям поставив кілька запитань про його досвід; він розпитував повільно, наче силкувався з'ясувати, що саме доречно запитувати за цих обставин, оскільки відповіді не мали жодного значення; він зиркнув на кілька фотографій Роркових будівель і заявив, що містер Енрайт не зацікавиться.

У перший тиждень квітня, коли Рорк востаннє заплатив за черговий місяць в офісі, йому запропонували надати ескізи для нової будівлі банку Мангеттену. Попросив його містер Вейдлер, член ради директорів, який товаришував із молодим Річардом Санборном. Вейдлер сказав йому: «Була сувора бійка, містере Рорк, але думаю, що я переміг. Я особисто повіз їх до будинку Санборнів, і ми з Діком дещо їм пояснили. Одначе, перш ніж ухвалити рішення, рада повинна побачити ескізи. Тому це ще не остаточно, мушу вам щиро зізнатися, але я майже впевнений. Вони відмовили двом іншим архітекторам. Ви їх дуже цікавите. Дійте. Нехай вам щастить!».

У Генрі Камерона стався повторний інсульт, і лікар попередив його сестру, що на одужання сподіватися не варто. Вона не повірила. Вона знову відчула надію, адже бачила, що Камерон, який нерухомо лежить у ліжку, має вигляд безтурботний і майже щасливий — слово, що вона ніколи не наважилася б вжити стосовно свого брата.

Але одного вечора вона злякалася, коли він раптом сказав: «Зателефонуй Говарду. Попроси його приїхати». Протягом трьох років після закриття бюро він ніколи не телефонував Роркові, просто очікував його відвідин.

Рорк приїхав за годину. Він сів біля Камеронового ліжка, і Камерон розмовляв із ним як завжди. Він не згадав, що сам запросив і нічого не пояснив. Стояла тепла ніч і вікно Камеронової спальні було відчинене у темний сад. Коли він зауважив, у паузі між реченнями, тишу дерев надворі, нерухому тишу пізньої години, то покликав сестру і сказав: «Постели для Говарда на дивані у вітальні. Він залишається тут». Рорк поглянув на нього і все зрозумів. Рорк

1 ... 61 62 63 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джерело», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джерело"