Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

була, немов такий собі вимушений комплімент. Він уважав Розмарі чудовою дівчиною й хотів стати їй добрим і щедрим зятем. Та доти він мусив переговорити з нею, отож, уздрівши з порогу крамниці, як вона виходить з інглсайдських воріт, Норман кинувся через долину їй навздогін.

Розмарі, замислена, сиділа на кленовім стовбурі — достоту там, де сидів був Джон Мередіт того осіннього вечора, мало не рік тому. Тепер потічок ряхтів і брижився, облямований папороттю. Попід шатром зеленавого віття спалахували червоні відблиски призахідного сонця. Побіля клена багряніли розкішні високі айстри. Ця потаємна місцина була загадкова, чарівна й ефемерна, мов прихисток фей та дріад у прадавніх лісах. Та вже за мить чари зникли безслідно — їх знищив Норман Дуглас, уся особистість якого геть заполонила видолинок, де не лишилося вже нічого, крім Нормана, високого, галасливого, рудобородого.

— Доброго вечора, — холодно мовила Розмарі, підводячись йому назустріч.

— Здоров, мала. Сиди, сиди. Я хочу поговорити з тобою. На Бога, мала, чого ти на мене так дивишся? Я не з’їм тебе — я повечеряв. Ну, сядь і будь чемна.

— Я й так дуже добре вас чую, — відповіла Розмарі.

— Атож, мала, чуєш, коли маєш вуха. Я лиш хотів, щоб тобі було зручно. Коли ти так стоїш, здається, що тобі збіса зле. Ну, як собі хочеш — я сяду.

І Норман усівся там само, де сидів колись Джон Мередіт. Контраст між ними був такий неймовірний, аж Розмарі боялася нестримно, істерично розреготатися. Норман відкинув капелюх убік, поклав величезні червоні руки на коліна й лукаво поглянув на неї.

— Ну, мала, зглянься, — улесливо мовив він. Норман умів підлещуватися, коли мав у тому потребу. — Поговорімо розважливо й дружньо. Я хочу попросити тебе про дещо. Еллен каже, що не проситиме, тож доведеться мені.

Розмарі дивилася на потічок, який ураз мовби зменшився до розміру краплі роси. Норман розпачливо зиркав на неї.

— А хай тобі грець, могла й помогти чоловікові, — раптом процідив він.

— Що я повинна допомогти вам сказати? — зневажливо мовила Розмарі.

— Сама знаєш, мала. Нема чого розігрувати трагедію. Не дивно, що Еллен боїться питати тебе. Слухай-но сюди, мала: я хочу пошлюбити Еллен. Ясно тобі, га? А Еллен каже, буцім не вийде за мене, доки ти не звільниш її від якоїсь дурноверхої обітниці. То ти зробиш це? Звільниш її?

— Так, — відказала Розмарі.

Норман скочив на рівні ноги й потис її холодну, байдужу руку.

— Молодчина! Я знав, що ти погодишся — сам казав Еллен, що ти погодишся! Бач, і оком не змигнула! Тепер, мала, іди й скажи Еллен, а за два тижні ми поберемося, і ти переїдеш до нас. Ми не покинемо тебе самої в тім курнику, не хвилюйся. Хоч ти й не любиш мене, та, бігме, цікаво мешкати в однім домі із тим, хто знати мене не бажає. Цікаво й весело. Еллен — то буде вогонь, а ти — крига. Я ні хвилини не нудьгуватиму.

Розмарі не принизила себе поясненням, що вона нізащо не оселиться в його домі. Отож він почимчикував назад до Глена, сяючи від радості й самовдоволення, а вона неквапно рушила схилом угору до себе. Розмарі передчувала такий розвиток подій іще відколи, повернувшись із Кінгспорта, виявила, що Норман став їхнім частим вечірнім гостем. Ані вона, ані Еллен ніколи не згадували його імені в розмовах, і то був дуже красномовний факт. Розмарі не мала звички плекати образи — інакше в житті їй довелося б вельми гірко. Вона холодно-чемно розмовляла з Норманом, а її ставлення до Еллен не зазнало ніяких змін. Проте Еллен не втішало друге залицяння її колишнього жениха.

Коли Розмарі прийшла додому, Еллен гуляла садом у супроводі Сент-Джорджа. Сестри зустрілися на стежці, обабіч якої росли жоржини. Сент-Джордж усівся між ними, граційно обвивши білі лапи хвостом, із усією байдужістю пещеного, вгодованого, вихованого кота.

— Ти колись бачила такі жоржини? — гордо спитала Еллен. — Найкращі з усіх, які росли в нас.

Розмарі не любила жоржин. Наявність їх у саду була поступкою смакові Еллен. Вона звернула увагу на одну з них, червоно-жовту, що пишно неслася над своїми посестрами.

— Оця жоржина, — мовила Розмарі, — достоту як Норман Дуглас. Їх можна назвати близнятами.

Чорноброве лице Еллен спалахнуло рум’янцем. Вона дуже любила цю квітку, проте Розмарі не поділяла її захвату, тож у словах її не знати було компліменту. Утім, Еллен не сміла розсердитися — вона взагалі не сміла сердитися в ту мить. Уперше з вуст Розмарі злетіло Норманове ім’я. Сердешна Еллен розуміла, про що це свідчить.

— Я зустрілася з Норманом у видолинку, — мовила Розмарі, дивлячись просто їй у вічі, — і він розповів, що ви маєте намір побратися… якщо я дозволю.

— Справді? І що ти сказала? — озвалася Еллен якомога невимушеним тоном. Утім, голос її зірвався, вона не витримала сестриного погляду. Еллен поглянула вниз, на лискучу спину Сент-Джорджа, коли це відчула лютий, пекельний страх. От-от Розмарі скаже, що звільнила її від обітниці… а чи ні. Коли так, нещасна Еллен вийде заміж із почуттям нездоланного сорому, а коли ні… ну, то якось вона вже навчилася жити без Нормана Дугласа, але тепер відчувала, що не подужає знову засвоїти давній забутий урок.

— Я сказала, що, про мене, ви вільні женитися, щойно захочете, — відповіла Розмарі.

— Дякую, — мовила Еллен, не відводячи погляду від Сент-Джорджа.

Вираз обличчя Розмарі пом’якшав.

— Надіюся, Еллен, ти будеш дуже щаслива, — лагідно проказала вона.

Старша сестра журливо глянула на неї.

— О, Розмарі… мені так соромно… я не заслуговую… після всього, що наговорила тобі…

— Забудьмо про це, — хапливо й рішучо урвала її Розмарі.

— Але… — наполягала Еллен, — ти й сама тепер вільна… і ще не пізно… Джон Мередіт…

— Еллен! — попри всю свою лагідну чемність, Розмарі вміла гніватися, і в цю мить іскра люті сяйнула в синіх її очах. — Чи ти вже геть здуріла? Невже ти думаєш, буцім я подамся до Джона Мередіта й смиренно скажу: «Даруйте, панотче, я передумала й надіюся, що ви не змінили свого наміру щодо мене»? Так?

— Ні… ні, але… маленьке заохочення… і він повернеться…

— Ніколи. Він зневажає мене… і то цілком справедливо. Не говорімо більше про це, Еллен. Я не серджуся на тебе — віддавайся за кого хочеш. Але не пхай носа в моє життя.

— Тоді ти переїдеш до мене, — мовила Еллен. — Я не покину тебе тут самої.

— Ти справді вважаєш, що я оселюся в домі Нормана Дугласа?

— Чому ні? — сердито вигукнула Еллен, попри своє приниження.