Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

час. Деякі пороги занадто широкі, щоб подолати їх одним кроком.

Відтоді я часто думаю про те, що Семі називала «часом страждань» і «серединою шляху», про поріг, який треба переступити між прощанням і новим стартом. Цікаво, чи мій поріг починається тут… чи він почався двадцять років тому.

Ти теж переживаєш цей час страждань? Чи бути покинутим схоже на оплакування когось? Нічого, що я про таке запитую?

Санарі, мабуть, одне з небагатьох місць, де місцеві жителі усміхаються, коли я раджу їм німецького письменника. У певному сенсі вони пишаються тим, що під час диктатури прихистили в себе декого з видатних німецьких письменників. Але збереглося дуже мало будинків цих вигнанців. Близько шести чи семи. Будинок, де жили Манни, перебудовано. У книгарнях рідко можна знайти їхні книги, хоча десятки цих письменників шукали тут притулку. Я розширяю цей відділ у нашому магазині, й ММ дала мені повну свободу дій.

Крім того, вона (уяви собі!) навіть відрекомендувала мене першим особам міста. Мер, високий, гарно доглянутий сивий лис, любить очолювати парад пожежних машин на День взяття Бастилії. Катрін, під час параду вони демонструють усе наявне обладнання: танкери, джипи, навіть велосипеди і деякі човни на трейлерах. Чудове видовище. А молодь марширує ззаду, лускаючись від гордощів і розважаючись донесхочу. Натомість бібліотека мера — це недолугий медичний кабінет. Звучні імена — Камю, Бодлер і Бальзак, усі в шкіряних обкладинках, тож відвідувачі думають: «О, Монтеск’є! І Пруст! Яка нудьга».

Я запропонував мерові, щоб він читав те, що йому хочеться, а не те, чим, як йому здається, він може вразити людей. І щоб він припинив розставляти книги за кольорами їхніх корінців, в алфавітному порядку чи за жанрами. Найкраще групувати їх за темами. Усе, що стосується Італії, — в один куток: куховарські книги, детективи Донни Леон, романи, ілюстровані книги, есе про да Вінчі, релігійні трактати Ассізі, тобто — все. А що пов’язано з морем — в інший куток: від Гемінгвея до акул, віршів про рибу і рецептів із рибою.

Він вважає мене розумнішим, ніж я є насправді.

У книгарні ММ є одне місце, яке мені дуже подобається. За енциклопедіями є тихий куточок, куди хіба випадково може забігти мале дівча, щоб крадькома щось розшукати, бо батьки дурять її, кажучи: «Ти ще мала задля цього. От підростеш, тоді я тобі поясню». Особисто я не вірю, що є аж надскладні запитання. Просто треба знаходити правильні відповіді.

Я всідаюсь у цьому куточку на драбині, роблю розумне обличчя, просто сиджу й дихаю. Все.

Із мого сховку видно у відкритих скляних дверях відображення неба й смужки моря вдалині. Завдяки цьому виду все здається милішим і м’якшим, хоча важко уявити, що тут щось може бути кращим, ніж уже є. Санарі — останнє прибережне місто між Марселем і Тулоном, із усіх міст, створених із маленьких білих кубиків, де життя продовжується навіть тоді, коли закінчуються туристи. Зазвичай, із червня до серпня все крутиться навколо них. Щоб пообідати, треба заздалегідь резервувати столик. Та коли гості роз’їжджаються, після них не залишаються порожні, з протягами, будинки та пустельні парковки супермаркетів. Життя тут не припиняється. Дороги вузькі, будинки барвисті й маленькі. Мешканці тримаються разом, а рибалки на світанку продають величезні рибини просто зі своїх човнів. Це маленьке місто прижилося б у Любероні: воно добросусідське, самобутнє і горде. Та Люберон став двадцять першим округом Парижа. А Санарі — це місце мрій.

Я граю в петанк щовечора, але не на булодромі, а на Quai Wilson. Прожектори вимикають за годину до півночі. Саме тут грають статечні (а хто каже: старі) чоловіки, і зайвих розмов не почуєш.

Це найкраще місце в Санарі. Звідси видно море, місто, вогні, кулі, човни. Ти перебуваєш у гущі подій, але все спокійно. Ніяких оплесків, просто зрідка тихе «Аааа!»; удар кулі об кулю; а коли гравець, який до всього ще й мій новий дантист, б’є — крик «Пенг!». Моєму батькові сподобалося б.

Останнім часом часто уявляю, як ми граємо з батьком. І розмовляємо. Сміємось. О, Катрін, у нас є про що поговорити і посміятися.

Куди поділися останні двадцять років?

Південь яскраво-синій, Катрін.

Тут не вистачає твого кольору. Від нього все заграло б ще яскравіше.

Жан

38

Месьє Одинак ходив купатися щоранку до настання спеки і щовечора якраз перед заходом сонця. Він відчув, що саме так, поступово, зможе змити смуток із душі.

Звичайно, він пробував молитися в церкві. Співати також. Об’їздив велосипедом усі пагорби Санарі. Уголос розповідав про Манон — на кухні й на світанкових прогулянках. Кричав її ім’я чайкам і канюкам. Та все це майже не допомагало.

Час страждання.

Часто смуток налягав на нього, коли він уже засинав. Якраз коли розслаблявся і починав провалюватися в сон — тут він і з’являвся. Жан лежав у темряві й гірко плакав, і в цей момент відчував, як увесь світ зменшується до розмірів його спальні, самотньої, без натяку на комфорт. Тоді він лякався, що вже ніколи не зможе усміхатися, а його біль ніколи не вщухне. У такі похмурі години тисячі «а що, як» лізли йому в голову, точили серце. А що, як його батько помре, граючи в кулі? А раптом його мати надивиться телевізора, розхвилюється і зачахне від горя? Він боявся, що Катрін читає його листи своїм подружкам, і вони всі сміються з нього. Месьє Одинак боявся, що він приречений оплакувати всіх, кого любив.

Як він зможе витримувати це решту свого життя? Як це взагалі можна витримати?

Йому хотілося поставити своє «я» в куток, наче віник, і піти геть.

Море було перше, що здалося йому достатньо великим, щоб увібрати страждання.

Після добрячої розминки месьє Одинак лягав спиною на воду, ногами до берега. Він лежав на хвилях, відчував, як вода лоскоче його розчепірені пальці, і витягав із глибин пам’яті годину за годиною, проведені з Манон. Він аналізував кожну з них, аж поки переставав шкодувати за тим, що вона пройшла, і тоді відпускав її.

Хвилі, знай собі, гойдали месьє Одинака, піднімали його і перекочувалися по ньому. І поволі, дуже поволі, він почав довіряти. Не морю, зовсім ні. Нікому не варто робити такої помилки! Жан Одинак почав знову довіряти собі.

Він не піде на дно. Не потоне у своїх емоціях.

І щоразу, виходячи