Читати книгу - "Смарагд"

хлопчина з уважним поглядом і ще совісною душею, — то була помста, і не тільки Стефанова.

Лейтенант не заперечував, коли він запитав, чи можна заходити до церкви й прибирати. Тепер стояв посеред храму й думав, з чого починати. Запалив кілька свічок, що вціліли у вівтарі, помолився, і перше, що зробив, — виніс на вулицю попіл та головешки, потім відчинив навстіж вікна й двері.

Думав, де взяти гроші, щоб встигнути до Різдва хоча б пофарбувати стіни й перестелити випалену підлогу. Згадав, як дванадцять років тому, коли взявся ремонтувати церкву, прийшло на поміч усе село. Люди не лише несли гроші та ікони, а й самі приходили працювати. Але тепер ніхто не прийде.

Ранком знову йшов до церкви, молився, а потім змивав зі стін кіптяву. У суботу ввечері запалив кілька свічок і став перед напівзруйнованим вівтарем, уголос читаючи молитви. Прийшло кілька бабусь, але більше з цікавості, ніж молитися. Роззиралися по церкві, скорботно зітхали й хрестилися на ті ікони, що залишилися.

Він проводив службу, як і завжди, але на кліросі ніхто не співав і в самому храмі було майже порожньо. Та коли церква зовсім спорожніла, відчув полегшення й деякий час стояв заглиблений у себе та думав про те, що, мабуть, правий Агапіт, який кликав його до монастиря. Там справді належиш тільки собі й Господу. Обвів поглядом стіни, де хиталися тіні від маленьких язичків полум’я свічок, що догорали. Здалося, і в ньому самому щось догорає, кидаючи останні слабкі спалахи.

Ішов додому не поспішаючи. Село уже наполовину поглинула ніч, тільки в небагатьох вікнах мерехтіло світло від телевізорів. Не встиг навіть зрозуміти, де взявся автомобіль, що мовби виринув назустріч із темряви й засліпив очі світлом фар. Притиснувся аж до самого тину, даючи дорогу, та автомобіль різко зупинився поруч і світло згасло. Відчинилися дверцята, і за мить його обступили кілька чоловік.

— Ну що? — почув незнайомий голос. — Догрався? Треба слухатися, коли тобі говорять старші, а ти не хочеш слухатися — стоїш хорошим людям на дорозі.

Було темно, та Варфоломій в одному з чоловіків упізнав Стефана. Смикнувся, стиснувши в руці палицю. Але Стефан випередив його — ударом ноги вибив палицю з руки й носком чобота відкинув кудись убік.

— Ти, браток, — Іуда. А я ж тебе по-хорошому просив — не здавай своїх мінтам. — Голос у Стефана хриплуватий, як і тоді, коли він увечері постукав у вікно. — Ти ж наші закони знаєш. Вдруге тобі не проститься…

Їх було четверо, але Варфоломій думав не про те. «Навіть волосина з голови людини не впаде без волі Отця Небесного», — запульсувало у свідомості. Не вірив, що мусить зараз прийняти муку з волі Господньої. Ніби надіючись на диво, підняв руки до неба, закричав і впав, оглушений ударом по голові. Ще кілька секунд бачив над собою зоряну прірву, байдужу до всього, що відбувалося на землі. А потім не стало нічого.

То був знайомий біль, і він злякався. Здалося, що й досі лежить на солдатському ліжку, і мовби наяву запекло в обличчя гаряче повітря «афганця». Навіть подумав, що заснув і йому наснилося те, чим жив стільки років. І хоча свідомість навертала на реальність, обличчя не переставало пекти, а знайомий запах ліків наповнював мозок думками про каліцтво: боявся поворухнути не те що ногами — пальцями, аби не відчути їх мертвими.

«О, Господи! — вигукнув подумки. — Краще прийми мою душу! Навіщо мені цей світ? Нащо я йому — каліка?»

Мабуть, до нього хтось підійшов, але Варфоломій не розплющував очей. Тільки коли чиясь тепла долоня торкнулася його чола, відчув не тільки біль від доторку, а й тривожну радість від того, що ним хтось переймався. Насилу підняв тяжкі повіки й побачив над собою скорботне обличчя Агапіта.

— Слава Богу, слава Богу, — промовив полегшено чернець. — Господь почув мої молитви.

Мабуть, у нього був жар, бо в роті пересохло, що не міг язиком поворухнути, тільки очі промовисто глянули на Агапіта, який швидко закивав головою, обернувся до тумбочки, взяв чашку з водою, обережно підсунув долоню під потилицю, наче немовляті, що не вміло тримати голову, і підніс чашку до рота.

Варфоломій дивився то на Агапіта, то на обшарпані стіни й стелю, намагаючись осмислити, що з ним трапилося. Допоміг Агапіт. Поставив чашку на тумбочку і стомлено сів на стілець поруч із ліжком.

— Я ще вчора приїхав, почув, що церква згоріла… Думав, може, чим допоможу. Аж Ганна розказує… Я в лікарню. Цілу нічку молився, і Господь почув мою молитву. Тепер уже все буде добре, — поправив ковдру, погладив по руці. — Тепер будеш видужувати. Тут і медсестри коло тебе, й лікарі… А я попросився, бо що то без молитви.

— Який сьогодні день? — ворухнув розбитим ротом Варфоломій.

— Понеділок, — відповів зраділо Агапіт. — Я ж кажу — вчора зраночку приїхав. Від Ганни почув, що тебе прибили, то я й сюди, думав, мо’, яка машина трапиться. По дорозі зайшов до церкви. А на подвір’ї людей, мов на мітингу, а церква зачинена.

— Чого? — не зрозумів Варфоломій.

— Що — чого? — перепитав чернець, дослухаючись до його слабкого голосу.

— Ну, люди чого прийшли? — Кожне вимовлене слово озивалося в грудях колючками, аж подих забивало. Агапіт відчув те, і старече обличчя стало ще більш скорботним, а в очах згасли слабенькі іскорки радості.

— Хто почув, що тебе прибили, а хто — що вбили. От і посходилися, — промовив із тугою. — Ти, брате, — невпевнено торкнувся рукою прикритого ковдрою плеча, — на них не ображайся. Людина — істота безвольна на цьому світі. Ти не гірш від мене знаєш. Тому сприймай життя таким, як воно є. І нехай у твоєму серці ні на кого не буде зла.

У цю хвилину в палату зайшла медсестра з маленьким лоточком, на якому лежали шприц і кілька ампул. Побачила, що Варфоломій отямився, зраділа, та Агапіту дорікнула:

— Я ж вас просила, щоб ви мені відразу сказали, як тільки розплющить очі, а ви його розмовами стомлюєте. Ану ж, зможете повернутися? — запитала Варфоломія, ставлячи на тумбочку лоток.

— Що? — перепитав батюшка.

— Якщо можете, поверніться трошечки, щоб я зробила укол, — попросила вже немолода, із втомленим обличчям медсестра: — Чи вам важко?

Боячись обманутися, Варфоломій заплющив очі і, вслухаючись у своє тіло, несміливо зігнув у колінах ноги. Та повернутися йому була несила, як він не старався.

— Нічого, нічого, — заспокоїла жінка. — Я збоку. А ви мені допоможіть, — попросила Агапіта.

Той мовчки схопився зі стільця, мовчки підняв краєчок ковдри й трохи повернув немічне