Читати книгу - "Сонячний Птах"

переді мною стояла пінта доброго англійського гіркого пива, а я дивився на автомобільну стоянку стривоженим поглядом. Їхати сюди від Оксфорда п’ятнадцять хвилин, й Саллі вже давно мала б бути тут.

Я почувався стомленим, роздратованим і глибоко пригніченим нічним перельотом від Йоганнесбурґа до Хитроу,[11] який може витримати не кожна людська душа.

Саллі зателефонувала Гамілтону з аеропорту.

– Професоре Гамілтон, я сподіваюся, ви не проти, що я вам телефоную, – заворкотіла вона. – Саллі Бенатор, ви пам’ятаєте, я працювала під вашим керівництвом у 1966 році. Правильно, Саллі-Зелені-Очі. – І вона манірно захихотіла. – Знаєте, я подорожую Англією. Тут я зупинилася на день або два. Я почуваюся такою самотньою, й мене мучить ностальгія – то були чудові часи. – У її тоні звучали сотні інтимних відтінків запрошення й обіцянки. – Ланч? Та це ж чудово, професоре. Я можу заїхати по вас. У мене автомобіль, який я взяла напрокат. – Вона подала мені тріумфальний знак, піднявши вгору великого пальця. – «Белл і Гарлі»? Так, звичайно, я пам’ятаю. Як могла я забути? – Вона подивилася на мене, гидливо скрививши обличчя. – Я так мрію знову там побувати.

Сріблястий «ягуар» виїхав на автомобільний майданчик, і я побачив за кермом Саллі. Із шарфом на волоссі й усмішкою на губах, вона не здавалася дівчиною, яка просиділа чотиринадцять годин у тісному й незручному кріслі міжконтинентального реактивного лайнера.

Вона вислизнула з автомобіля, подарувавши мені зблиск чудових, засмаглих на сонці стегон, а потім рушила до мене. Вона йшла, тримаючи попідруч Елдриджа Гамілтона й весело сміючись.

Гамілтон був високим чоловіком, що розміняв п’ятдесят років, із обвислими плечима, а мішкуватий твідовий костюм фірми «Гарріс» недоладно висів на його кощавому тілі. Його ніс скидався на дзьоб, а лисина блищала в блідому світлі сонця, так ніби її добре відполірували й натерли воском. Загалом він не міг бути для мене грізним суперником, але його оченята метали іскри за важкими окулярами в роговій оправі, а губи обвисали від бажання, виставляючи напоказ повний рот поганих зубів, коли він дивився на Саллі. Я подумав, що мені доведеться платити високу ціну за його послуги.

Саллі підвела його до мого стола, й він упізнав мене лише на відстані шістьох футів. Він зупинився як укопаний, і я побачив, як він один раз моргнув очима. Він відразу зрозумів, що його ошукали, й на мить весь наш проект завис у повітрі, бо він спокійно міг обернутися на підборах і піти собі геть.

– Елдридже! – Я підхопився на ноги, звабливо мурликаючи. – Яка це несподівана радість – зустрітися з вами. – І, поки він вагався, я схопив його за лікоть, наче взяв в обценьки, обтягнуті оксамитом. – Я замовив для вас велику порцію джину «джилбей» із тоніком – саме цю отруту ви споживаєте, чи не так?

Минуло п’ять років відтоді, як ми з ним познайомилися, і те, що я пам’ятаю про його особисті смаки, дещо його пом’якшило. Він дозволив Саллі й мені посадити його на стілець і поставити джин зручно під його праву руку. Поки Саллі і я бомбардували його вдвох всіма своїми чарами, він дотримувався підозріливої мовчанки, й так тривало доти, доки він не випив свою першу порцію джину. Я замовив йому наступну, й він почав відтавати; на половині третьої він утратив стриманість і став балакучим.

– Ви читали відповідь Вілфреда Снелла на вашу книжку «Офір» у «Джорнел»? – запитав він. Вілфред Снелл був одним із найгаласливіших і найнещаднішим серед моїх наукових опонентів. – Дуже навіть дотепно. – Й Елдридж заіржав, наче сексуально збуджений жеребець, і схопив рукою одне з чудових стегон Саллі.

Я людина мирна, але в ту мить я про це забув. Вираз мого обличчя перетворився на криву посмішку, вказівні пальці, наче гострі пазури, вп’ялися у плоть моїх долонь, і я докладав неймовірних зусиль, щоб подолати спокусу схопити Елдриджа за п’яти й протягти його кімнатою.

Саллі вивернулася з його чіпких пальців, і я запропонував здушеним голосом:

– Може, замовимо ланч?

Ми влаштували в їдальні гру в «музичні стільці», коли Елдридж намагався сісти на відстані хапальних рухів від Саллі, а я намагався йому перешкодити.

Ми обшахрували його спільними зусиллями, дозволивши йому розташуватися з тріумфальним виглядом біля Саллі, яку він відтіснив у самий куток, але потім я вигукнув: «Саллі, ти сидиш на протязі й можеш застудитися». І з легкістю балетних танцюристів ми помінялися місцями.

Тоді нарешті я зміг розслабитися й віддати замовленому фазанові увагу, на яку він заслуговував, хоч бургундське, яке запропонував замовити Елдридж, було далеким від смачного.

З притаманним йому характерним тактом Елдридж сам почав розмову на ту тему, яку ми обережно намагалися йому накинути.

– Я нещодавно зустрівся з одним вашим другом, великим вульгарним суб’єктом, чимось середнім між моделлю справжнього чоловіка і професійним борцем. Акцент схожий на австралійський. Розповів мені якусь нісенітницю про сувої, що їх ви знайшли в печері біля Кейптауна. – Й Елдридж заіржав знову й так гучно, що всі розмови в кімнаті вмить припинилися. – Той клятий базікало мав нахабство запропонувати мені гроші. Я знаю, до якого типу належать такі люди, не має ані гроша за душею, а розмовляє так, ніби грішми в нього напхані всі кишені. Слово «шахрай» написано на ньому літерами у два фути заввишки.

Саллі і я витріщилися на нього, приголомшені його проникливістю та глибокою оцінкою характеру Лорена Стервесанта.

– Я, звичайно, послав його до чортів, – сказав Елдридж із полегкістю в голосі й напхав свій рот грудинкою фазана.

– Ви, либонь, учинили правильно, – промурмотів я. – До речі, я здійснюю археологічні розкопки в Північній Ботсвані – за півтори тисячі миль від Кейптауна.

– Справді? – запитав Елдридж, висловивши свою незацікавленість настільки переконливо, наскільки це може зробити людина з повним ротом фазанячого м’яса та гнилих зубів.

– А Лорен Стервесант, за версією «Таймс», належить до тридцятьох найбагатших людей світу, – зауважила Саллі.

Елдридж припинив жувати, сидів із роззявленим ротом, дозволивши нам помилуватися напівпережованою грудинкою фазана.

– Це правда, – підтвердив я. – Він фінансує мої розкопки. Він уже витратив на них двісті тисяч доларів і не ставить мені жодних обмежень.

Елдридж обернув до мене перекошене від розпачу обличчя. Така порода багатіїв, які охоче фінансують наукові дослідження, майже так само рідкісна, як одноріг, і до Елдриджа несподівано дійшло, що він мав можливість запопасти одного з них, але по-дурному надав йому можливість утекти. Уся нахабна самовпевненість покинула професора Гамілтона.

Я попросив офіціантку забрати мою тарілку й, присягаюся, відчув у серці невдаваний жаль до Елдриджа, відкриваючи свою течку й дістаючи